— А чого він Будка? Таке якесь ім'я… — поцікавився я.
— То його по-вуличному так. Бачили, яка в нього пика? Справжня будка. А так його Толиком звать… Противний він… Нехороший… — Братик Микола сказав це з явною відразою. Мабуть, йому частенько перепадало від Будки.
Раптом Валька скрикнула:
— О, Максим Валер'янович іде!
З підворіття, спираючись на товсту палицю, повільно йшов високий чоловік.
РОЗДІЛ VII. Максим Валер'янович
Якби не ота важка хода, навіть трудно було б сказати, старий він чи молодий — такі молоді веселі бісики стрибали в його іскристих, кольору чистої блакиті очах. На лисину й натяку не було — попелясте півсиве волосся рівненькою хлоп'ячою гривкою закривало чоло майже до половини. Обличчя, як яблуко, червоно лисніло на вилицях.
Все це надавало йому якогось «недідівського» вигляду.
І знову, як на пляжі, я подумав — скільки у Києві отаких хлоп'якуватих дідів.
— Здрастуйте, Максиме Валер'яновичу, а ми якраз до вас ходили! кинулася йому назустріч Валька.
— Привіт, привіт! Що сталося? — білозубо, на повнісінькі вставні щелепи, усміхнувся нам Максим Валер'янович.
— Ой, дуже серйозна справа, дуже серйозна, — заторохкотіла Валька. Ви нам мусите допомогти.
— Навіть так? Що ж, я до ваших послуг, панове любі друзі! Все, що зможуть зробити для вас мої сімдесят шістці років, вони зроблять, будьте певні, — сказав старий артист. Валька вже роззявила рота, щоб розповідати, але, зупиняючи її, Максим Валер'янович раптом підняв руку:
— О ні, дочко моя! Благаю! Стули уста свої! Ні слова! Раз справа серйозна, її не можна вирішувати отак, на ходу… Ходімте в мій чертог! І там у щирій бесіді ми знайдем насолоду.
Цей жартівливо-піднесений тон якось одразу викликав приязнь до старого артиста. Губи наші самі собою розтулялись у веселих усмішках. І так стало легко і хороше з ним, наче ми були давно-давно знайомі.
— Либонь, дивуєтеся, що живу у такій халупі? — усміхнувся він, коли ми підійшли до його хатини. — Мене вже кілька разів пробували переселяти, та я все одбрикуюся. Не можу я без цих квітів, без всього цього. Прошу!
У хатині було дві маленьких кімнатки і така ж маленька кухня. Стелі дуже низькі — хазяїн міг легко дістати їх рукою. Через це, а також через те, що вікна закривали знадвору кущі й дерева, у хаті, незважаючи на сонячний день, були зелені сутінки. Та якось і не уявлялись ці маленькі кімнатки світлими й сонячними, їм, здавалося, личать Саме сутінки.
І обидві кімнати, і кухня були заставлені вазонами і вазончиками. Вазони стояли на підвіконнях, і на табуретах, і на спеціальних полицях, і просто на підлозі. У вазонах були різноманітні кімнатні квіти: лілеї, фікуси, примули. Але найбільше було кактусів. Я ніколи не думав, що буває стільки різних кактусів: і маленькі, і круглі — ніби зелені їжаки, і великі, стовбуристі, схожі на якихось доісторичних ящерів. І вкриті густими колючками, і майже зовсім без колючок, і різної різної форми, і кольорів різних. Були тут дорослі солідні кактуси і зовсім маленькі пухнасті кактусята. Просто якесь казкове царство кактусів.
Крім кактусів, у хаті панували ще фотографії. Стінки кімнат геть усі завішені фотографіями у рамочках. І на більшості фотографій був сам Максим Валер'яновичю. Безліч Максимів Валер'яновичів дивилося на нас звідусіль. І всі різні.
Максим Валер'янович у циліндрі. Максим Валер'янович у смушевій шапці. Максим Валер'янович у тюбетейці.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тореадори з Васюківки - трилогія» автора Нестайко В.З. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА“ на сторінці 38. Приємного читання.