Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА розсказана знову-таки Павлушею Завгороднiм Незнайомець з тринадцятої квартири, або Злодiї шукають потерпiлого пригодницька повiсть»

Незабаром почалися дощi, потiм зима, i «Запорiзька Сiч» на вигонi розпалася сама собою. Ми з Явою змайстрували з старого триколiсного велосипеда льодовий самокат, i втрачений авторитет повернувся до нас.

Але пiсля тої ночi я сказав собi: «Павлушо, ти нiколи бiльше не пiдеш уночi на кладовище. Ти повинен стати льотчиком, i тобi зовсiм не треба, щоб ти почав тiпатися i заїкатися вiд страху. Хай твої вороги туди ходять. Хай вони тiпаються i заїкаються».

Та, бачите, не минуло й року, i от я знову збираюся вночi на кладовище.

I хоч, як завжди, при самiй лише згадцi про ту нiч у мене вже повна пазуха мокрого слизького холодного страху, я кажу собi «Треба йти, Павлушо. Якби це було потрiбно особисто тобi, ти б нiзащо не пiшов. Але тут справа, ти ж знаєш, складна. I ти пiдеш. Бо ти мусиш повернути годинник господарю за всяку цiну».

Я чую, як поряд зi мною зiтхає Ява, i знаю, що вiн думає про те ж саме.

Ми лежимо й чекаємо, поки поснуть дядько з тiткою. I хоч дверi в їхню кiмнату зачиненi, ми точно знаємо, що вони ще не сплять. Бо тихо. А коли вони заснуть, ми одразу почуємо. Та й не лише ми: в сусiдньому будинку почують, бо вiкна розчиненi. Ви не думайте, я дуже люблю й поважаю дядька й тьотю. Вони хорошi, добрi и лагiднi. Дядько передовик виробництва (на Дошцi пошани висить) i майстер спорту. А тьотя такi коржики пече — вмерти можна! Але що поробиш, коли вони…

Ш ш! Стривайте! Починається. От послухайте!

— Хррр-у-у-у… аур-ур-урррр… хрррррау-ав-ав-аввв… сь-сь-сью-у-у… хрррря-а-а… хр-хр-хр-хр-пфу у-у…

Поснули!

Здається, наче ми потрапили у пащеку до ревучого лева або тигра. От хропуть дядько з тiткою, ну й хропуть! Якби хто влаштував змагання з цього дiла, вони, певне, були б чемпiонами свiту!

Ми встаємо й одягаємось. Тепер хоч з гармати гати — вони не почують…

Роздiл XIII

Нiчнi пригоди. Пострiл у печерi

Ми виходимо на балкон. Дiстаємо з-пiд ящика ще вдень заховану вiрьовку, прив'язуємо до поруччя. Тiльки не думайте, що то ми для якоїсь романтики. Боже збав! Просто ми змушенi спуститися з балкона по вiрьовцi. Бо через дверi вийти неможливо — нема кому за нами замкнути.

Та й тiтка на нiч ключ до себе в кiмнату забирає.

Другий поверх — зовсiм невисоко.

А лазимо ж ми, як мавпи. Ще й вузлiв на вiрьовцi понакручували, щоб легше.

Всi вiкна темнi, лише на п'ятому поверсi свiтяться два, мов очi будинку. Там мелькають постатi i чується музика — мабуть, справляють новосiлля (дядько з тiткою лише тиждень як переїхали в цей новий будинок бiля Печорського мосту). I вiд того, що зовсiм поряд люди не сплять, а веселяться, нiчна наша мандрiвка здається менi вже не такою страшною i надзвичайною.

Додає менi духу що й те, що у кишенi я мiцно стискаю пїстолет — стартовий пiстолет дядька. Пiсля довгих роздумiв i вагань ми вирiшили взяти його все-таки про всяк випадок. Але оскiльки ми твердо вирiшили бути дуже чесними, ми написали дядьковi листа i поклали замiсть пiстолета. Ось цей лист:

«Дорогий дядю Гришо'!