— Н-не… н-не ж жикай. К краще вже в темрявi копати…
Ява й сам зрозумiв, що той лiхтарик не для кладовища, — бiльше не жикав. Кiлька секунд ми мовчки стояли, прислухаючись. Потiм взялися за заступи. Одночасно увiткнули їх у землю, натисли ногою.
I раптом… Ми так i заклякли… З-за могили з темряви на нас дивилися великi зеленi очi. Над очима стирчали рiжки… I потiм (навiть тепер я не можу спокiйно це згадувати) звiдти долинув нечюдський, несамовитий, нестямний крик… Такого крику я не чув нiколи в життi.
Наступної митi…
— А а а! — Я не пригадую, хто з нас перший закричав, але те, що кричачи ми обоє, — це точно.
Ми не бiгли, ми летiли, майже не торкаючись ногами землi… Такої швидкостi, мабуть, не знала наша Васюкiвка за всю свою багатовiкову iсторiю.
Ми влетiли у двiр до Яви (вiн був ближче) i, зачинивши хвiртку, пiдперли її дровинякою.
Можете смiятися, але тої ночi ми спали у собачiй будцi. Спали, притиснувшись з обох бокiв до здоровенного кунделя Рябка. То був такий лютий псюра, що мiг i самого чорта загризти. I як не переконували ми один одного вранцi, що ми два йолопи, що то був звичайнiсiнький кiт, що саме коти iнколи так несамовито кричать, — про повторний нiчний похiд на кладовище годi було й говорячи Ми нищечком позабирали з кладовища свої заступи i нiкому слова не сказали про нашу пригоду.
Незабаром почалися дощi, потiм зима, i «Запорiзька Сiч» на вигонi розпалася сама собою. Ми з Явою змайстрували з старого триколiсного велосипеда льодовий самокат, i втрачений авторитет повернувся до нас.
Але пiсля тої ночi я сказав собi: «Павлушо, ти нiколи бiльше не пiдеш уночi на кладовище. Ти повинен стати льотчиком, i тобi зовсiм не треба, щоб ти почав тiпатися i заїкатися вiд страху. Хай твої вороги туди ходять. Хай вони тiпаються i заїкаються».
Та, бачите, не минуло й року, i от я знову збираюся вночi на кладовище.
I хоч, як завжди, при самiй лише згадцi про ту нiч у мене вже повна пазуха мокрого слизького холодного страху, я кажу собi «Треба йти, Павлушо. Якби це було потрiбно особисто тобi, ти б нiзащо не пiшов. Але тут справа, ти ж знаєш, складна. I ти пiдеш. Бо ти мусиш повернути годинник господарю за всяку цiну».
Я чую, як поряд зi мною зiтхає Ява, i знаю, що вiн думає про те ж саме.
Ми лежимо й чекаємо, поки поснуть дядько з тiткою. I хоч дверi в їхню кiмнату зачиненi, ми точно знаємо, що вони ще не сплять. Бо тихо. А коли вони заснуть, ми одразу почуємо. Та й не лише ми: в сусiдньому будинку почують, бо вiкна розчиненi. Ви не думайте, я дуже люблю й поважаю дядька й тьотю. Вони хорошi, добрi и лагiднi. Дядько передовик виробництва (на Дошцi пошани висить) i майстер спорту. А тьотя такi коржики пече — вмерти можна! Але що поробиш, коли вони…
Ш ш! Стривайте! Починається. От послухайте!
— Хррр-у-у-у… аур-ур-урррр… хрррррау-ав-ав-аввв… сь-сь-сью-у-у… хрррря-а-а… хр-хр-хр-хр-пфу у-у…
Поснули!
Здається, наче ми потрапили у пащеку до ревучого лева або тигра. От хропуть дядько з тiткою, ну й хропуть! Якби хто влаштував змагання з цього дiла, вони, певне, були б чемпiонами свiту!
Ми встаємо й одягаємось. Тепер хоч з гармати гати — вони не почують…
Роздiл XIII
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тореадори з Васюківки» автора Нестайко В.З. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА розсказана знову-таки Павлушею Завгороднiм Незнайомець з тринадцятої квартири, або Злодiї шукають потерпiлого пригодницька повiсть“ на сторінці 63. Приємного читання.
TextBook