— Ну, вдень, як побачаиь, одразу по шиях надають…
— А коли ж?
— Вночi…
— Га?
— Ти що — боїшся?
— Та нi, але…
— От ти хочеш i справжню козацьку зброю мати, i щоб усе було, як у магазинi. Дуже хитрий!
— Ну гаразд, — зiтхнув я. — Спробуєм…
Ви були коли-небудь уночi на кладовищi? Яьщо не були — то не ходiть. Страшно. Так страшно, що серце зупиняється.
Це я зараз кажу, а тодi… Хiба я мiг показати перед Явою, що я боюсь, коли вiн, сатана кирпата, вiв себе так, наче не на кладовище вночi йде, а в клуб на кiнокомедiю.
— То боягузи, заячi душi, повидумуванi, що на кладовищi вночi страшно, — весело казав вiн — А насправдi, чого боятися? Живих треба боятися, а не мертвих. Мертвi тобi вже нiчого не заподiють. Пам'ятаєш, Том Сойєр i Гек Фiнн теж ходили вночi на кладовище. I — нiчого.
— Авжеж… Нiчого — криво усмiхнувся я — Тiльки в них на очах iндiєць Джо вбив лiкаря.
— Ну й що… подумаєш… Але не їх же… — Ява таки забув про iндiйця. — Скажи краще, що ти просто боїшся.
— Чого б то я боявся, — вимовив я, ледве стримуючи дрож у голосi. I нащо я згадав про iндiйця, про те вбивство?! Ми проминули останню хату i пiдiйшли до кладовища. На тлi хмарного неба вимальовувалися хрести. Мiсяць визирав з-за хмар, ледь освiтлюючи дорогу. Позаду в темнiй тишi спало село, навiть собак не було чути. За кладовищем, лiворуч, чорнiв гайок, а праворуч голий степ аж до крайнеба. I всюди нi душi. Здавалося, що тiльки й є на свiтi оце кладовище i нас двоє Пригнувшись, ми пробиралися через кладовище, намагаючись не дуже озиратися на всi боки i придивлятися до могил. У кожного з нас у руках заступ. Крiм того, в мене ще була щiтка вiд чобiт (замiсть спецiальної археологiчної — де ж бо нам її взяти!), а в Яви — лiхтарик, отой «динамiчеський», що я йому колись подарував.
Тихо балакало од вiтру вгорi на деревах листя. Десь порипувала суха гiллячка, наче хтось ходив у темрявi мiж могил i скрипiв дерев'яною ногою.
Згадав я раптом, як ховали недавно, влiгку, стареньку прабабусю Петi Пашка. У нас у селi вмирали нечасто, i, звичайно, всi ми були на похоронi. Я добре запам'ятав її обличчя, зморшкувате i нiби всмiхнене.
I уявилося менi, як лежить вога зараз отут, зовсiм поруч, пiд землею, в домовинi. Розплющує очi, ворушиться, хоче пiдвестися. Я десь читав, що iнодi помилково ховають у летаргiчному снi, а в могилi «мерцi» просинаються i… Волосся заворушилося у мене на головi, взялося дротом, я не можу дихнути…
I враз — жжик, жжик! — наче заскрипiли костi.
Це Ява лiхтариком.
— Отут! — шепоче, присвiчує ледь помiтний у високiй травi горбок могили.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тореадори з Васюківки» автора Нестайко В.З. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА розсказана знову-таки Павлушею Завгороднiм Незнайомець з тринадцятої квартири, або Злодiї шукають потерпiлого пригодницька повiсть“ на сторінці 62. Приємного читання.
TextBook