Чудеса в Гарбузянах

— Було! Недарма вас дід Салимон шелегейдиками називав,— білозубо усміхнулася дружина.

Павло Денисович підморнув хлопцям:

— Єсть у мене друг Ява, Іван Васильович Рень, прикордонник зараз, заступник начальника застави. Ех! Ми з ним у дитинстві витворяли... І метро під свинарником копали, і на безлюдний острів тікали, і з коровою Контрибуцією «бій биків» влаштовували... І незнайомця з тринадцятої квартири по всьому Києву шукали, і...

Що вони ще витворяли з другом Явою, Павло Денисович

розповісти не встиг, бо в цю мить за вікном у дворі почувся гавкіт.

Хлопці завмерли. Потім Марусик і Журавель підхопилися й кинулися до вікна.

— Бровко! Бровко!

Перед вікном, брудний, у реп'яхах, з уривком ланцюга на ошийнику, сидів Бровко. Палата була на першому поверсі, вікно відчинене.

— Бровко!— гукнув з ліжка Сашко Циган.

Бровко гавкнув відчайдушно, розігнався, стрибнув і скочив на підвіконня.

— Ой!

Бровко кинувся до ліжка і, прищуливши вуха, метляючи хвостом і жалібно повискуючи, почав лащитися до господаря.

Сашко Циган обхопив його обома руками і, ховаючи сльози, ткнувся обличчям у шерсть.

Двері палати прочинилися, і з'явилася голова медсестри у білій косинці:

— Ой! Що це? Звідки собака?! Ви що? Не можна! Не можна! В палаті собака — це неможливо!

Сашко Циган, не розтуляючи рук і не підводячи голови, проказав:

— Віл мені... життя врятував.

Невідомо, як події розгорталися б далі, але тут у коридорі почулися голоси.

Двері широко розчинилися, і в супроводі високого вусатого лікаря зайшли голова колгоспу Максим Богданович, підполковник Дідух, Пауль Беккер, Рудольф Грос і ще якісь люди, які не вмістилися вже в палаті, стояли в коридорі.

— О! Та ти тут не сумуєш! Навіть Бровко тебе розважає. Здоров, герою!— весело вигукнув Максим Богданович.— От наші німецькі друзі прийшли тебе провідати...