Чудеса в Гарбузянах

Сашко Циган уже пережив удень відвідини батька й матері, материні сльози й батькові зітхання, співчутливі айай-кання Марусикових батьків та Журавлевих матері й бабусі... І тепер, забувши про загіпсовану ногу, забинтовані рани, про свої болі й переживання, нетерпляче квапив друзів, щоб швидше розповідали.

— Ну... ну, по-перше,— почав Марусик.— По-перше, той пошрамований — зовсім не іноземець.

— Як?!

— А отак. То підполковник у відставці, активіст Комітету ветеранів війни Андрій Васильович Дідух. Він воював у нашому районі, визволяв наше село.

— А яке ж він має відношення до тих іноземців?

— Та почекай! Не все зразу. Зараз розкажемо. Отой старший «ковбой» то... як його... підкажи Журавель.

— Пауль Беккер. Із Федеративної Німеччини.

— О! Я ж казав! «Мерседес»!

— Ага! А той лисуватий — то Рудольф... як його, от не запам'ятовую я прізвищ, хоч ти вбий. Журавель!

— Рудольф Грос. Із Німецької Демократичної... З Вей-

мара, де жив Гете, той, що написав «Ерлькьоніг»— «Лісовий король»,— ми вчили, пам'ятаєш: «Вер раитет зо ишет дурх нахт унд вінд...»

— «...Ес іст дер фатер міт зайнем кінд...»

— Точно!

— Так вони з різних країн?

— Виходить.

— А чому ж?..

— Та почекай, дай же розказати. Не перебивай! Хворий, називається...

— Ну, розповідайте, я мовчатиму.

— Ну так от... Виявляється, батько Рудольфа Гро-са...

— Гюнтер Грос.