Розділ «На диких полях»

— Потім — зима. Ти її дуже добре знаєш і, наскільки я помітила, не любиш її, може, навіть, ненавидиш. Добре собі нагадуєш нашу їзду минулої зими, коли нагло дороги покрилися льодом і на нього впав свіжий сніг. Ти ковзався, крутився, туркотів, і ми обидвоє вмирали зі страху: я натискала на гальми, але ти не міг задержатися і ковзався далі, а перед нами були інші вози або рів. Ні, то було страшне!

— Але там, у моїй країні, кожен любить зиму. І знаєш, чого вживають до руху? Гелікоптерів!

Карусь заскреготів і застрибав із великого здивування.

— Ні, ні, підожди! То не такі гелікоптери, що літають. Пам’ятаєш, ти їх не раз бачив. Чи ти приглянувся, що в них для осідання є двоє лещат, такі легко вигнуті дошки? Отож, узимку в нас уживають таких дощок. Ті, що стоять на них, наче птахи злітають із гір та легко і м’яко ковзаються по снігу. О, яка то радість, яка насолода! Сніг пухкий, м’який, іскристий. Брилянтами сяє. А над ним синява й сонце. Не чуєш дороги, не відчуваєш нічого понад насолоду льоту.

— А по дорогах їдуть такі гелікоптери-сани, їх тягне кінь чи коні. На них спочиває колиска, вимощена сіном. Ти зариєшся в сіно, обтулишся кожухом, обвинешся коцом, руки в хутряні рукави чи кишені. Сани біжать легко, дзвінок дзвонить у коня на шиї, видзвонює зимовий ритм. І білий світ довкола, як казка. Правда, часом такий гелікоптер ковзається, а то й перевернеться. Але небезпеки майже ніякої. Висиплешся у рів, у сніг, як у мамину перину. Тільки сміх і жарти.

— Калать, калать, калать — так дзвінок, коли сани в’їздять на подвір’я. Світельце блимає в хаті, хтось підходить до віконця, протирає його долонею, прислонює нею очі й дивиться в ніч: гості заїхали на подвір’я. І зорі висипались на небо, наче іскристий мак.

— І діти мають такі саночки без мотора-коня, пару дощинок, збитих, наче скринька. А як то летить згори, неначе м’яч! І яка радість гнатися вниз по добре в’їждженому узбіччі! Земля крутиться, земля втікає, світ повен радости, і личка дитячі цвітуть трояндами, хоч на ногах часто татові чи мамині старі «шкраби». Але їздити хочеться, навіть, як немає саночок, на якійсь дошці, а то й на самих штанах.

— О, зима чудова, Карусю! А ще коли тебе чекає в хаті тепло і мама насипле тобі миску картоплі, що парує запашно-смаковито. Ах, правда, ти таких радощів не знаєш, вони не в твоєму стилі. Але, що вони пахнуть краще, як бензина чи олива, то напевне.

Тепер я сміюся, але Карусь, мабуть, ображається, бо таки хоче звернути в рів. Та це йому не вдається, і я примушую його таки держатися дороги. І далі сную свої спогади-думки. Карусь перестає ображатись і котиться рівно й тихо по гладкій дорозі.

— Знаєш, раз була зима, і я була в горах. У нас, на Бойківщині — то такий стейт, розумієш.

Карусь підстрибує на ямках, очевидно, розуміє мене.

— Добре. Так, отже, я була в батька на святах. Там така самітна хата під лісом. Була. Не знаю, чи ще є дімок мого батька. Бо він сам уже роки у землі. І були свята, і шумів ліс на Кичері, і батько радів, що ми, діти, приїхали. Але в саме Навечер’я приїхав селянин, щоб їхати до тяжко хворої жінки. Десь далеко за горами.

— Можеш собі уявити, як мені хотілось їхати. Інколи й тут, коли ти хочеш їхати, скажімо, до Дітройту, я довго збираюся вдома та міркую: їхати чи ні. Потім вирішую їхати й починаю квапитися. Половину речей забуду, хвилююся й маю якесь погане передчуття. Вкінці таки себе переборюю і, сівши за твою керму, таки заводжу мотор. Коли виїздимо за браму, я кажу:

— Ну, Карусю, їдемо! Тепер ми вже в дорозі, перед нами мандрівка. Я і ти, ми забуваємо вагання й деяку тривогу, вибігаємо на горбовинні дороги й котимось у далечінь. Тоді я успокоююсь і сную свої думки й розмову з тобою.

— Отже, я поїхала. Знаєш, чим і як: дерев’яним возом, що його тягнула одна худощава конячка. Ти не бачив на своєму віці коней і певне дивуєшся, що це таке. То, Карусю, живий мотор, що їсть, замість бензини, траву й зерно і п’є воду, як зрештою й ти. Його заводять не ключем, тільки цмокненням і покликом: вйо! З цього погляду то найбільш досконалий мотор, рід трансістора. Тільки, замість кришталів, має він серце й легені — теж два мотори. Така трициліндрівка, теж на чотирьох колесах, що їх називають ногами.

Отже, наша дорога спершу бігла селом і, хоч була вибоїста й камениста, але була. Однак швидко збочила в якесь міжгір’я і знаєш, як виглядала? То був потік. Колеса в’їздили на каміння, сковзували з них у воду, віз хитався й колисався, і я держалася міцно драбини, бо боялася, що полечу між каміння у воду. Але водій сидів спокійно за своїм мотором і тільки час від часу поцмокував або погейкував. Замість індикатора, вживають теж вигуку в роді: гайта або вісьта! Так ми тряслися й хиталися з каменя на камінь. Вкінці не стало й того потока, і ми виїхали на покриту снігом полонину. Там, під смереками, стояла самітна хатка. Ледве було її видно з-поза хвої. Як гриб у моху. Така мала, пошита соломою. За хатою стіжок сіна з гострим вершком. Наш мотор спинився, чоловік закинув йому на шию торбу з сіном, і він став їсти. Зовсім навпаки, як ти. Ти їси, коли їдеш, а він — коли відпочиває.

— В хаті були діти. Вони рачкували по долівці й лазили по лавах та постелі, де й лежала мати, що недавно породила ще одну дитину. Була бліда, як полотно, і спливала кров’ю.

— Ти на цьому не розумієшся, тож не розказуватиму тобі, що я робила і як виконала складну операцію в несамовитих умовинах. Але життя врятовано, життя матері. Грошей мені не дали. Не думай, що то так, як тут, в Америці, що докторові не шкодують заплатити. Там би теж не шкодували, але не мали нічого, і про це я знала, коли рушала в дорогу. Жінка тільки вмовила мене взяти вузлик з вісьмома яйцями, щоб не їхала я стільки світу «в порожні».

—І знову стрибали ми й ковзались по камінні й ріні, але тепер уже легше було, бо вниз. І коняка попоїла та напилася води з потока. На ніч ми були знов дома, і мій батько заспокоївся, а то ходив від вікна до вікна, покручував вуса — знову щось, чого ти ніколи не бачив — і хвилювався, чи не сталося мені щось у дорозі. Ні, таких випадків, як із вашим братом, на тих дорогах-бездоріжжях не бувало, але віз міг перевернутися чи могла зломатися якась частина, як от вісь чи що, і ми мусіли б були ночувати в дорозі чи там, на полонині.

— Так, отже, тобі й не снилось би їхати такими дорогами. Ти любиш гладкі поверхні, і швидкість, і газард. Я не хочу тобі докоряти, бо ти розмірно добрий хлопець. Але ваш брат щороку пожирає тисячі людських жить і нічого не помагають якісь винаходи чи поліпшення. Кажеш: не ваша вина? Я знаю: люди дали вам життя, і на них спадає вина. Алеж, людина теж тільки до деякої міри здатна опанувати швидкість і давати собі раду з несподіваними труднощами й подіями на дорогах. А там ще погода, ковзькість, погана видимість чи освітлення дороги, врешті людські нерви, здоров’я, втома — коротко, ряд чинників, що кінець-кінцем можуть коштувати життя вам і їм.