Розділ «ДИВАКИ Повість»

В Будинку культури у всіх вікнах світло, грає акордеон. При вході стоять дівчата.

— Ось іще прийшли, а казали, що хлопців сьогодні мало, — гукнула старша сестра Шинкаренко Олі. — Ходіть-но, парубки, потанцюємо. Та не бійтеся, вчителів тут немає.

Сашко засоромився і потяг Миколу убік.

— Е-е, ці дуже горді й прохані, підождемо інших, — засміялися дівчата.

Стежками через городи вибралися хлопці до хати старих Антонюків, що стояла поблизу річки.

— Ото її вікно, що світиться, — показав Сашко.

Прислухалися, чи ніхто не йде вулицею, перелізли через високу огорожу, підкралися до хати.

Валентина Михайлівна сиділа за столом і щось писала в товстому зошиті. Тепер вона була вже у квітчастому халаті. Русе волосся підв’язане голубою стрічкою. Праворуч од неї на столі лежав стосик книжок і… плескатий камінець, отой самісінький камінець, якого Микола жбурнув з-за куща…

Хлопці ще трохи постояли коло вікна, одійшли й присіли під огорожею.

— Камінець перед собою поклала… той, що я кинув, — прошепотів самими губами Микола.

— Може, до міліції пише… Ну й заварив же ти кашу, Миколо.

Хлопці ще раз підкралися до вікна, стояли, видивлялися.

А Валентина Михайлівна все писала й писала. Один аркуш перегорнула, другий, третій…

Сашко смикнув друга за рукав: іти ж бо треба, ще хтось застане їх отут. Та Микола втупився очима через шибку в зошит, мов намагався прочитати, що пише вчителька.

Нарешті вона відклала убік ручку, закрила зошит, глянула на вікно. Хлопці, як опечені, відсахнулись і кинулися до огорожі. Аж тріщала, бідолашна, коли перелазили.

Спинилися тільки на своїй вулиці засапані, наполохані.

— Ху! — видихнув усе повітря з грудей Микола. — От морока! Навіщо я шпурляв отой камінець?..

Постояли, помовчали.

— Ну, що, допоможеш забрати батька? — мовив Сашко.

— Обіцяв, то ходімо.