Розділ «ДИВАКИ Повість»

— А чого це мені бігти? Ти придумав таке, ти й біжи, — уперся Сашко. — Знайшов меншого? Дзуськи!

Але Миколі, видно, не дуже хотілося появлятися на конюшні.

Що ж робити? Податися вдвох? А віз? Ще затягне хтось…

Закінчилася сварка тим, що і Микола, і Сашко залишилися біля воза. Вирішили ще раз скористатися попутною підводою, щоб добратися додому.

Сиділи на горбочку й не розмовляли.

Ждали довго, і все надаремно. Жодної підводи не проїхало на Лепехівку.

Пополудні на заході заклубочились густі чорні хмари.

— Отак цілий день тут простовбичимо, — сказав Сашко. — Та ще як уперіщить дощ, і сховатися нема куди.

— То що, може, покотимо віз? — запитав Микола.

— А подужаєм?..

Микола взявся за голоблі, Сашко уперся в задню ручицю, і покотили.

Віз, дарма що на гумових колесах, виявився не такий уже й легкий, як його колись вихваляв Сергій. Може, для Буланого він і справді здавався пушинкою, але хлопці швидко нагріли собі чуби біля нього.

Незабаром небо наполовину затягла чорна хмара. Посутеніло, запала глибока тиша, як завжди перед грозою. Навіть невгамовні польові цвіркуни і ті вмовкли, певно, поховалися по своїх земляних комірках. Хіба десь із гречки або проса напівсонно покличе якийсь добряга перепел: “Спать підем! Спать підем!” —та й засне собі наодинці.

Запахло перегрітою ріллею, терпким полином, прив’ялими грициками.

Тиша була недовга. Несподівано налетів дужий поривчастий вітер, зняв куряву, зірвав з хлопців картузи.

Микола з Сашком похапали їх на обочині, знову метнулися до воза. Як несамовиті котили його путівцем до села. Не зважали на ручаї поту, на втому в ногах і руках.

Та не втекли від грози.

Тра-та-ра-бах! — вдарив над самою головою грім і ніби прорвав невидиму небесну запону: на землю хлинула злива.

Довкола — ані якоїсь будівлі, ані деревця, сховатися від негоди нікуди. Надійним укриттям могла прислужитися хіба що скирта соломи біля дороги, в якій любив вилежуватися Сергій. Он вона, ледь-ледь бовваніє крізь дощову стіну. І Микола з Сашком покотили воза далі.

Надворі швидко темніло. Раз у раз спалахували вогненні блискавки. Безперестанку гуркотів грім. Здавалося, по небу хтось качав велетенську залізну бочку з камінням.