Розділ «ДИВАКИ Повість»

Зайшли в хату. Там уже зібралося трохи родичів. Не привіталися, як звичайно, засмучено схилили голови.

Бабуся, скорботно схрестивши на грудях руки, розповідає стиха про дідуся:

— …Привезли ото додому, він полежав три дні і наче одужав. Дмитрусь уже і їхати налаштувався, у нього ж служба. А це вчора надумав старий припнути на калачиках козу. Вивів із повітки, так вона, нікчемна, й поцупила його аж у гай. Побігла я виручати, бачу, задихався, тремтить, мовби змерз. Спитала, чи не болить йому що. “Ні, не болить, — каже. — Принеси мені води”, — попросив. Як напився, зразу все минуло. Я забрала козу, повела у двір, а він ще довго сидів на пеньку під своїм дубом. Потім заходився лопати гострити. Проморочився з ними до смерку. Тоді придибуляв у хату, ліг, дивиться в стелю і мовчить. Зварила я локшини з молоком, покликала: “Вставай, Артеме, вечеряти”. Махнув рукою. Не хоче. Мені теж не їсться. Заснула, не вечерявши. Вранці прокинулась — він так само лежить і в стелю дивиться. Може, й не спав усю ніч. Ще раз спитала, що в нього болить. Похитав головою: нічого, мовляв, не болить. Але ж не встає. А такого із ним ще ніколи не було. Завжди, тільки прокинеться — одягається, взувається. Може, покривдила чимось? — думаю. Так наче ж ні… Приготувала сніданок, поставила на стіл, кличу обох. Дмитрусь сів за стіл, а він знову відмовляється. “Ти, мабуть, сердишся на мене?” — питаю. “Нема за що на тебе сердитись, — відказав. — Умирати буду, Дарино…” — “Що ти, Артеме, таке говориш!” — кажу йому. “Бо знаю… — відповіда. — Приготуй, Дарино, мені чисту одіж, відріж полотна для труни, отого, що сама колись наткала… Та не забудьте усіх сповістити, щоб прийшли і приїхали попрощатись…” Ми й послухались. Дмитрусь подався на пошту телеграми розсилати…

Рипнули двері, до хати зайшла наймолодша дідусева дочка — тітка Ольга. Поглянула на родичів, не стрималася, з очей сльози.

Сашко навмисне покашляв, щоб дідусь не почув плачу, а в самого підкотився до горла давучий клубок.

— Спасибі, що прийшли, — сказав дідусь незвично слабким голосом. — Посидьте біля мене…

Сашко опустився скраєчку ліжка. Помітив, як дідусь перемінився на обличчі. На щоках ані кровинки, колись червоні й гарні уста поблідли, взялися смагою. І в очах теж зник колишній завзятий блиск. Лише сиві-сиві вуса, як і раніше, стирчали непокірно, войовниче, та ще кошлаті брови так само грізно звисали з високого посіченого зморшками чола. Але вони не надали дідусеві суворого вигляду, навпаки, він видавався лагідним, добрим.

Дідусь кволо узяв онука за руку.

— Ну, от потурбував вас, — ворухнув він пересохлими вустами. — Хотілося побачитися… востаннє…

— Ще бачитимемось… — непевно відповів батько. — Скоро ось вісімдесят ваших одгуляємо… Усі зберемося у вас…

— Авжеж, авжеж, збирайтеся… — перепинив він батька. — Не забувайте матері…

Незабаром по одному, по двоє поприходили майже всі родичі. Були тут дідові дочки й сини, зяті й невістки, внуки й дорослі правнуки. Не прийшла тільки малеча.

Обступили старого, намагалися розважити, розвеселити. Та дідусь наче й не журився, злегка кивав: так… так… Але Сашко знав — то він з чемності, якої не втратив навіть тепер.

Затим жінки вийшли у кухню й там собі стиха гомоніли. Чоловіки залишилися біля дідуся і також спроквола зачали у сутінках розмову. Спершу розпитали один одного про сімейні справи. Далі згадали нового агронома, якого недавно прислали в село аж із області, потім балачка перекинулася на сьогоднішній урожай, на погоду. Ніби заради того й прийшли вони сюди, щоб поговорити про це.

Дідусь лежав нерухомо, в розмову не вступав, весь час дивився у вікно, за яким виднівся освітлений повним місяцем гайок. Розповідають, що донедавна був такий звичай у них у роду: як минало дитині п’ять років, вели її в берег, щоб саджала свій дубок. Бідний на деревину був їхній степовий край… Тільки не кожен, ой, не кожен доживав, поки виросте його дубочок… А ось дідусевого дуба вже й руками не обхопиш. Він найвищий і наймогутніший.

Як місяць сховався за хмару і гайка не стало видно, дідусь повернув од вікна голову, сказав Сашкові:

— Клич усіх…

Сашко метнувся на кухню, покликав жінок.

На якийсь час у хаті запала тиша. Стало чути, як біля Будинку культури грає баян, а в млині вистукує двигун. Старий окинув усіх неквапливим поглядом, мовив:

— Дивлюся оце на вас, діти, і не печаль-журба ятрить моє серце, а радість гріє його. Бо нема в нашому роді ні лежнів, ні злодіїв, ні облудників. Жоден не вбивав, не крав і не ошукував. Не грішні ми перед людьми й перед землею. Не багатіли на чужому лихові, ніколи не скупилися допомогти бідакові, хоч і самі були не з багатих. Усе, що в нас є, надбали своїми руками, — і він виставив, як свідків, сухі спрацьовані руки. — Та найдорожчий маєте скарб — добру душу. Живіть отак і далі в злагоді й мирі. Не кривдіть одне одного, помагайте слабшому…