Розділ «Частина друга Напередодні»

Пильно, сумно вдивляється дівчина у риси материнського обличчя. Вона хоче збагнути, як сталося, що саме мати, та, яка загинула від променевої хвороби, бо пожертвувала собою задля життя сотень людей, прирекла на таку ж страшну загибель сотні тисяч. Як міг батько, м'який і щиросердий, віддати увесь свій невичерпний талант справі створення неймовірних засобів знищення?

Мовчить фотографія. Мати дивиться на свою дочку так, ніби хоче махнути рукою й одвернутись: «Не докучай дрібницями! Ні́коли!»

Вона й справді, мабуть, не замислювалася, заради чого і в ім'я чого працює. А от Ріттер Лайн замислився… і вкоротив собі віку.

Ще і ще Тессі перечитує листи своєї матері. Не все зрозуміло в оцих листах. Багато недомовок. Проте з коротких натяків, з фраз, які, здавалося б, нічого не означають самі по собі, для Тессі поступово стають зрозумілими ті причини, що привели до розриву матері з Ріттером Лайном. Вони були друзями, але не соратниками. Майже у кожному питанні їхні думки розбігались. І про те, як далеко сягнула ця розбіжність, свідчить останній лист Ріттера Лайна.

«Зневірився в собі і в людях, бо не зміг переконати навіть тебе. Зрікаюсь всього, що зробив. Мої ясні мрії знайшли таке страшне втілення, якому виправдання немає. Якщо хоч трохи шануєш наше минуле — рятуй майбутнє людства. Прощай!»

Не раз перечитувала Тессі цю коротеньку записку, але тільки тепер почав розкриватись її глибокий зміст. І дівчині стає страшно: вона мимоволі згадує про винайдену батьком антиречовину. «Чиста бомба»… Академік Торн, звичайно, не мріє про вбивство. Але він стане вбивцею несамохіть, якщо про бомбу дізнаються військові. Ні, цього не можна допустити! А що коли хтось інший відкриє антиречовину цілком незалежно від академіка Торна?

Складні ці питання, нерозв'язні. Татусь Кольрідж не зміг знайти на них відповіді. Тож як з ними впорається Тессі, яка нічогісінько не розуміє в атомній фізиці, не знається на політиці і хоче тільки одного: щоб люди жили мирно! І вона вибирає найлегший шлях: ат, не варто сушити голову завчасно.

Досить було Тессі вирішити — і враз заяснішало все довкола. Здається, навіть морок ночі почав розвіюватись.

Дівчина підвела голову і посміхнулася. Та це ж і справді вже світає.

Босоніж, у довгій нічній сорочці вона підійшла до вікна, розчинила його, сперлася ліктями на підвіконня. Вологий прохолодний вітрець війнув на неї, приємно полоскотав волосся. Запахло прілим листям, скопаним ґрунтом.

Ось уже зарожевів світанок того дня, коли асистентка професора Лайн-Еу вперше стане його справжньою і єдиною помічницею. Пересадження мозку людини!

Тессі намагається з цілковитою відповідальністю обміркувати технічні подробиці майбутнього експерименту. А з думки не сходить хворий, який має стати об'єктом експерименту. З виду він зовсім здоровий. Та все ж хвороба вже, мабуть, позначилася на його психіці. Чорні очі юнака дивляться з таким сумом, з такою тугою, що мимохіть хочеться сказати щось тепле-тепле, лагідне й щире. Він, звісно, боїться. Та й не дивно: ніхто в світі не може поручитися, що операція закінчиться добре. Але це, звичайно, буде так. Йому підшукають інше тіло, молоде й красиве.

І раптом Тессі затинається. Їй чомусь зовсім не хочеться, щоб хворий набирав іншої подоби. Так, його свідомість житиме і, мабуть, збереже притаманне тільки йому. Однак помре сумна посмішка впертих, чітко окреслених губів, згасне тривожний блиск очей, зникне усе те, що сповнює душу Тессі не знаним досі почуттям ніжності.

Любов. Ні-ні… Мабуть, ні. Тессі бачила хворого тільки двічі і навіть не говорила з ним. До того ж у неї є наречений, який їй дуже подобається. З ним вона почуває себе спокійно й легко — пустує, жартує, витребенькує, знаючи, що їй буде все подаровано. Тільки чому ж зараз спогад про нареченого не викликає радості, а в уяві мимоволі постають очі хворого, які, здається, дивляться прямо в серце?

Тессі назвала себе дурною, заприсяглася не думати більше про чорноокого юнака і лягла спати.

Прокинувшись по обіді, дівчина сяк-так попрощалась і помчала в Дайлерстоун у клініку.

Хворий спав. За методикою, розробленою професором Лайн-Еу, організм перед операцією мав відпочити повністю. Протягом двох діб Айтові не давали прокинутися ні на хвилину. Снотворне і апарат електросон, імітація одноманітного шуму дощу і трохи вища за нормальну температура в палаті — все було покликане для того, щоб нервова система заспокоїлась і зміцніла.

Хворий спав. Його обличчя було лагідним, дитячим. М'які кучері впали на подушку. Рука звісилася з ліжка.

Тессі підняла руку. Вона була мускулястою, важкою. На долоні проступали шорсткі мозолі, і це вражало, бо до хворого зверталися «містер», як до заможної людини.

Мабуть, цілком підсвідомо пальці хворого стиснулись, міцно охопили долоню Тессі. А дівчині здалося: юнак прощається з нею.