Розділ «Частина друга Напередодні»

Тессі знає, кому адресовано цей напис. Ось поруч лежить портрет молодого привабливого чоловіка з сумними виразистими очима. Це вчений-атомник Ріттер Лайн — син професора Лайн-Еу, найближчий друг академіка Торна і колишній наречений матері Тессі.

Ось тут, у цьому стосі листів, уся історія їхнього кохання. Вони полюбили одне одного давно, ще в коледжі. В передостанній рік Доатомної ери відбулися офіційні заручини. Але закохані раптом посварились. Щоб насолити нареченому, Тессина мати неждано-негадано вийшла заміж за безнадійно закоханого в неї вайлуватого Торна. Після весілля схопилася за голову, та було вже пізно.

Мати не любила батька. Самолюбна й горда, вона скорилась долі, яку вибрала сама, та й годі. Всі її почуття лишилися з Ріттером Лайном. У хвилини суму й тоскноти вона писала йому листи… і складала їх до шухляди.

Тессі народилась через шість років після того, як Ріттер Лайн наклав на себе руки. Здавалося, матері слід було б уже й схаменутись. Але навіть поява дочки не вивела її з стану самозаглиблення, холодної байдужості до сім'ї. Скільки Тессі пам'ятає, з нею няньчився лише батько і татусь Кольрідж, а мати з'являлася вряди-годи — спокійна, нестерпно справедлива і далека-далека.

Тессі відчувала цю байдужість, протестувала проти неї бешкетуванням, навмисним непослухом, часом просто ненавиділа матір… і все одно любила її гірко й безнадійно.

А потім трапилось нещастя. Одного разу, коли почалося випробування першого атомного двигуна, зіпсувався захисний механізм ядерного реактора. Колосальна енергія вийшла з-під контролю дослідника і вже рвалася назовні, щоб знищити, зітерти на порох усе довкола. Лише кілька секунд мав у своєму розпорядженні той, хто рискнув би скинути в реактор гальмівні кадмієві стержні голими руками. І Фрей Торн встигла це зробити.

Її пронизало радіоактивне проміння такої потужності, що про рятунок не могло бути й мови. Променева хвороба — найстрашніше з того, що приніс людству розвиток науки, — своїх жертв не відпускає.

Хвора вмирала повільно, страшно. Але саме ці декади й принесли дівчинці несподівану гірку радість. Вона знайшла, нарешті, справжню матір, люблячу, ніжну.

Немов бажаючи сплатити борг перед чоловіком і дочкою, Фрей Торн підтримувала сім'ю в найтяжчий час. Не її заспокоювали, а вона втішала всіх, сміялась, коли інший кричав би від болю, напівжартома дорікала собі за надмірне захоплення наукою і присягалась, що після одужання стане зовсім-зовсім іншою…

Ні, не судилось їй стати іншою… Хвороба поширювалась, підточувала, руйнувала весь організм. Наближався кінець.

Одного разу хвора попросила лікарів вийти геть і простягла руку до дочки.

«Тессі, сядь поруч. Я незабаром умру… Ти ще маленька, моя крихітко, але тільки на тебе моя надія. Врятуй батька, бо він сам не свій. Я дуже завинила перед ним. Коли б у мене було два життя, я віддала б і друге, щоб спокутувати свою провину. Але тепер уже пізно. Он там, у шухляді, ти знайдеш папери, які розкриють тобі все. Прочитаєш їх, коли станеш дорослою. Тільки не суди мене надто суворо. Я весь час намагалася зламати себе і не змогла… Ще одне, моя квітонько: ні в якому разі не будь фізиком! Коли б я могла сподіватись, що ти станеш лікарем і знайдеш ліки проти променевої хвороби, я померла б спокійно…»

Це були її останні слова. Тієї ж ночі вона померла.

— Бідна, бідна мамуся… — шепоче Тессі Торн.

Після смерті дружини Торн зовсім занепав духом. Цілими годинами він сидів нерухомо, утопивши погляд у стіну, і ні на що не зважав. Тессі втішала його як уміла, але це не допомагало. Тоді вона інтуїтивно обрала інший шлях: немов усе забулося, виспівувала та пустувала, змушувала батька встрявати у всякі її дрібні справи, скаржилась, що нібито ніяк не може розв'язати задач, ходила замурзана, щоб підкреслити батькову неуважність до неї.

Торн поступово отямлювався. Несподіваний бунт Тессі стривожив його, і він мимоволі взявся за «перевиховання» дочки. І коли б він був спостережливішим, то невдовзі зміг би з математичною точністю встановити, що його успіхи на цьому терені пропорційні не докладеним зусиллям, а тому, як швидко позбувається тоскної апатії сам вихователь.

Тессі намагається не згадувати минулого, бо воно надто важке. Але спогадів не вдається уникнути. І вони мимохіть пов'язуються з сьогоднішнім.

Атомна бомба. Її дія страшна не тільки в момент вибуху, а й дуже довго по тому. Давним-давно розвіявся дим двох монійських бомб, які були скинуті на Джапайю, а відлуння їх чути й досі: гинуть вражені променевою хворобою, каліками народжуються діти в тих, хто ще в дитинстві надихався радіоактивного попелу.

Атомну бомбу створили подружжя Торн, Ріттер Лайн, татусь Кольрідж та ще кілька вчених. Два атомних вибухи знищили загалом понад двісті тисяч людей. В ім'я чого? Правда, джапайці напали на Монію першими і наробили багато лиха. Однак загинули зовсім не нападники, а переважно жінки та діти, ті, що війни не хотіли…

І ось тепер батько створив нову бомбу — «чисту». Вона не забруднюватиме атмосферу радіоактивними речовинами. Але смерть лишається смертю незалежно від причин. А Тессі, обравши фах лікаря, заприсяглась боротись за життя.