Розділ «Частина перша Земля і небо»

Айт відчував, що кудись падає, падає нестерпно довго. Йому було жарко й задушно, до горла підступала нудота.

Та ось якась могутня сила смикнула його за пояс, почала запихати в скафандр так, що аж п'яти заболіли. Залізними лещатами стиснуло скроні. Гарячим туманом запнуло очі… То автоматично розкрився парашут, загальмувався рух і почала повертатися сила тяжіння.

Тіло стало неповоротким, неслухняним. Руки й ноги, здавалося, налиті свинцем.

«Чи ж правильно розрахував траєкторію інженер Проут? — стурбовано думав Айт. — Я не згорів, це вже добре. Але де доведеться спуститись?»

Ракета-поштар, з якої його автоматично викинуло кілька хвилин тому, мабуть, уже брязнула на планету і перетворилася на шматки покрученого металу — ясно, що інженер Проут завбачливо вимкнув посадочні автомати. Якби вона згоріла дощенту або пірнула в море, тоді не лишилося б жодного сумніву, що каторжник БЦ-105 загинув при спробі втекти.

Швидкість руху поступово спадала. Парашут уже пронизав більшу половину атмосфери і тепер зустрічав значний опір повітря. Хмарна запона ще закривала поверхню планети, та ось впала й вона.

Внизу в темряві замерехтіли вогні. Вони то тяглися ланцюжками на довгі гони, то групувалися в туманності. Освітлені автостради, які з цієї страшної високості здавалися білими павутинками, тяглися аж ген за обрій — туди, де в небі палахкотіли заграви. І тільки ліворуч панувала темрява. Мабуть, там було море, ліс або пустеля.

«Так, це Монія… — думав Айт. — Ніде немає такої густоти населення, як у нас».

Парашут зносило вітром до якогось селища. Зустріч з будь-ким загрожувала найнеприємнішими наслідками, тому Айт потягнув за стропи, прискорюючи спускання. Через кілька хвилин його ноги торкнулися поверхні.

Організм ще не призвичаївся до повернення сили ваги. Кожен рух вимагав великого фізичного напруження. Але баритися не випадало. Інженер швиденько відстебнув лямки парашута, скинув шолом скафандра і ліг, оглядаючи все довкола.

Було темно й тихо, тільки плюскотіли хвилі прибою.

«Ну, друже Айт, ось ти й причалив… — сумно думав інженер. — Ось ти і в рідній країні… Рідна країна! — він гірко хитнув головою. — Проклята країна!»

Айт пересунувся плазом на кілька кроків убік і, примостившись у неглибокій западині, ввімкнув приймач скафандра.

— …Монія-у-чотири… Монія-у-чотири… — почувся з навушників монотонний басовитий голос, а в паузах — співучий жіночий:

— Монія-бе-нуль… Монія-бе-нуль…

Вся територія Монії, як і інших країн планети, була розбита на вузенькі смужки, в межах яких постійно звучали гостроскеровані радіосигнали відповідних координатних станцій. Нумерація паралелей та меридіанів давала можливість легко орієнтуватись на поверхні Пірейї.

При світлі крихітної лампочки внутрішнього освітлення скафандра Айт відшукав на захопленій з ракети картографічній стрічці ту точку, де знизився.

Так, до столиці Монії зовсім близько. Навіть пішки можна дійти додому менш як за добу. Але поспішати нікуди й нічого. Немає вже того «дому». Нема й інженера Айта. Є людина без імені, колишній каторжник БЦ-105, який чудом врятувався від смерті, яка може спіткати його в першу-ліпшу мить знову.

Інженер зітхнув і повільно згорнув картографічну стрічку. Вона вже була непотрібною.

Паралель У-4!.. Ой, як запам'яталась Айтові ця паралель!.. Здається, зовсім недавно вони з Мей заблукали на цій паралелі під час подорожі до Синього водоспаду, і тоді Айт з гордістю витягнув з кишені портативний орієнтатор власної конструкції. То був його перший видатний винахід — електронно-обчислювальна машина надзвичайно малих габаритів. Він приберігав прилад як приємний сюрприз для коханої. Досить натиснути кнопку — і перед очима постане якнайдокладніший план місцевості, бо електронна пам'ять пристрою тримає в собі весь атлас Монії, а промінь автоматично малює на екранчику за сигналами координатних станцій зображення карт.