Розділ «Частина перша Земля і небо»

Він сів у крісло, набрав у легені повітря і натиснув на кнопку під екранчиком.

По павутинці через безодню

Морок, густозоряний морок довкола. Він навалився несподівано, раптово, аж запаморочилась голова.

Павло Сєдих ошелешено озирнувся. Ні, він сидить у кріслі, як і сидів, але всі предмети, навіть власне тіло, здаються примарними, несправжніми.

«Біофільм впливає на мозок… — пригадалося юнакові. — Отже, я з глядача перетворююсь майже на дійову особу…»

Просто перед ним у чудернацькій позі висить догори ногами людина в скафандрі… Абсолютна тиша, аж дзвенить у вухах. Темно… А втім, ні, це не можна назвати темрявою: оксамитова безодня, що залягла в усі боки, поцяткована гострими промінчиками зірок.

Людина в скафандрі смикнулася до важілька на грудях, але потім затримала свій рух. Роздратовано промимрила:

— Ні, ні!.. Тримайся, друже Айт!

Павло чомусь не здивувався, що він чує цей голос. Як щось давнє і беззаперечне, він знав, що містер Кейз-Ол — найбагатша людина Монії. Монія — наймогутніша з капіталістичних держав Пірейї. Пірейя — єдина заселена людьми планета зоряної системи Двох Сонць. А оця людина, думки й відчуття якої він сприймає, — інженер Айт, каторжник БЦ-105, висить у міжпланетному просторі над Пірейєю, приречений на страшну смерть. Рука інженера потяглася до клапана на скафандрі, щоб урвати страждання миттєво й безболісно.

— Ні, ні! Тримайся, друже Айт! Ти ще повернешся в Монію, і містер Кейз-Ол затанцює перед тобою свій останній танець!

Замість того, щоб відкрити клапан, Айт ще дужче прикрутив повітряний вентиль.

Коли досі було важко дихати, то тепер в легенях аж запекло. Адже це не жарт: замість п'яти балончиків кисню, які видавалися каторжникам на сто пірейських годин, тобто на добу, Айт одержав два. Таке витончене катування могли вигадати тільки посіпаки містера Кейз-Ола: змусити людину обмежувати саму себе в найголовнішому — в диханні!

Два балончики кисню!.. Їх вистачить на сорок пірейських годин, менш як на півдоби нормального дихання. А тоді — смерть. Якщо хочеш жити — розтягни цей запас на добу: загвинти вентиль майже до краю, хапай ротом ледве розбавлений киснем гелій, стогни, мучся, але не спокушайся дихнути на повні груди!

Були такі, що не витримували. Вони пускали струмінь на повну силу, п'яніли від чистого кисню, а потім відкривали скафандр. Швидка, легка смерть: космічна холоднеча безповітряного простору вбиває миттєво… Та тільки ні, вмирати не можна!

Дихати, щоб жити! — стогнали легені. Жити, щоб помститись! — важко стукало серце.

— Клятий виродку! — шепотів Айт.

Це було справді нечувано: тільки за невиконання денної норми виробітку наглядач Орт посадив Айта в карцер з двома балонами на добу. А втім, цього можна було сподіватись: недарма ж суддя сказав, що навіть каторги для такого злочинця, як інженер Айт, замало.

Карцер… Ні, звичайний карцер в найстрашнішій з в'язниць Монії був би раєм порівняно з оцим ув'язненням у безповітряному просторі, в світі невагомості. Там можна вільно дихати, можна зробити хоч крок, хоч півкроку. А тут борсайся, як жук на мотузці, — не просунешся вперед ні на дюйм. Тільки ракетна злагода надає можливості вільно рухатись у світі невагомості, але в скафандрах каторжників, звичайно, ракетниць нема. Добре, що хоч не зняли обертальних дисків.

Біля пояса, нижче кисневих балонів, Айт намацав ручку центрифуги. Звісно, не варто було б витрачати енергію, а отже, й кисень на зайву фізичну роботу. Але він уже не міг лишатись обличчям до зоряної безодні. Хотілося востаннє глянути на рідну планету.

Невеличкий масивний диск почав обертатися. І разом з ним, тільки в протилежний бік, повільно обертався Айт. Власне, він не помічав руху, але зорі зрушили зі своїх місць і попливли небозводом.