Дикі білі коні (скорочено)

Коло царського намету, крім шістьох ратників з полку безсмертних, не було нікого, тільки старий Крес, колишній цар Людії, а нині перський роб, мовчки спирався на довгий костур, і Дар'явауш говорив зумисне гучно, щоб і він, і ті безсмертні в довгих чорних плащах чули. Багабухша зорив кудись повз царя, й рясно пойняті сивиною вуса та борода його збуджено сіпались. Він мовив, не повертаючи голови:

— Не забув того дня, Дар'явауше, коли ми сиділи в моєму домі й думали, кому вкласти скіпетра до рук? Нас тоді було семеро, й ми вирішили…

Дар'явауш не забув того дня — він останнім часом згадував його по кілька разів од сходу до заходу Ока Мітри. Він би не хотів зараз говорити про се, та Багабухша дивився повз нього, сіпаючись од стримуваної люті. Дар'явауш сказав інше:

— Згадай-но фараона Аб-мосе, вітця Псамтікового! Се вже було на нашій пам'яті — твоїй і моїй… Речу тобі про золоту мийницю фараонову!..

Ту притчу при дворі шахиншаха знали всі.

Дар'явауш увійшов до намету, з внутрішніх покоїв якого линув мелодійний голос його наймолодшої жони Парміс — її єдину з усього гарему він узяв із собою в далекий похід. Крім, звичайно, двох десятків роб-наліжниць, Парміс була донькою Кірового сина Бардьї й уносила в новий царський дім кров Великого Завойовника, Батька персів.

Багабухша обернувся й пішов у бік мосту, й коли проминав Креса, старий сказав:

— Недобрий знак перед походом, велій муже. Лиха полічба!

Можновладний перс безтямно втупивсь у нього, кров прилляла йому в голову, та він стримав себе. Кров перед витягою знакувала любі кожному персові гарячі битви!..

— Ся земля колись належала тобі, старче? — спитав він зовсім не те, що ятрило йому душу, й Крес непорозуміло глянув на нього. Вже багато літ ніхто й не згадував людійського царя, лише питали в нього поради, маючи за улюбленця кумирів. — І тебе се втішає, виджу по твоїх очах.

— А мої очі тебе вже не видять, велій муже, — відказав Крес. — То як ти втямиш побачити те, що владні здріти лише безсмертні?

Він знав усіх і пойменно, й хто чим дише й чим жиє, але нікого не звав на ім'я.

— Тому сорок і шість літ, — глухим голосом проказав роб, — я сидів отут коло свого намету й мав гостем одного мудрого грека. Казав йому, що я найщасливіша людина в світі, а він одповів: «Царю, не речи такого. Про людину можна ректи се тільки тоді, коли вона щасливо прожиє й щасливо вмре».

— Хто сей грек і для чого він мені? — здвигнув плечима царський вельміж.

— Його звали Солоном і його вже забрали кумири: ще тоді він мав сімдесят і дев'ять літ і того-таки літа помер в Афінах. А речу се тобі, велій муже, для того, що маєш Дар'явауша за щасливого. Я живу робом уже третього перського царя.

Сі останні слова Крес мовив у спину персові, зовсім не певний, чи той почув їх. Спомігши собі ціпком, він сів на витолочену траву й знидів. Спробував якось виважити, чому се раптом його порадував той лихий знак перед походом Дар'явауша на Скіфію, й не міг. Просив кумирів допомогти перському цареві й у сім ратінні, а тепер несподівано втішався злими прокобами…

Розділ 2

Лишивши по собі високий обеліск із рожевого халкедонського мармуру, Дар'явауш переправився на той бік, у Європу, дарма що піші полки та обози ще тяглися й тяглися мостом і кінця їхнього не видно було. Досі нога його не ступала на європейську землю, й Дар'явауша заполонив нетерплячий шал: яка ж вона? Колись, іще в ратях царя Камбіса, він пропливав повз південні грецькі острови, але вони тільки мріли на полунічнім небокраї. Три дні він дивився на неї впритул — і ніяк не міг надивитися. Й горби, вкриті лісом, і трав'янисті полонини, й жовті зрізи круч на тому березі Боспору здавалися досущ, як і все, що він бачив досі і в Персії, й у Месопотамії, й у Палестині, й у Єгипті. Та зір часто підводить людину, й Дар'явауш із богобоязним тремом чекав миті, коли нарешті ступить на ту землю чоботом і скаже: «Моя!»…

На мармуровім обеліску було з одного боку письменами ассірійців, а з другого — альфабетом греків написано;

«Дар'явауш, великий цар, цар царів, цар і володар усієї неосяжної землі, єдиний велитель усіх людей, господар гір і долин по сей і по той бік моря, по сей і по той бік пустелі. Дар'явауш, син Віштаспа з роду Ахеменів. Цар Дар'явауш рече: се царство, яким я володію від Согдіани до Куша, від Індії до Сард, дав мені Ахурамазда, найвелійший з-поміж кумирів. Хай захистить і спідможе мені й моєму домові Ахурамазда. Я повів за собою все воїнство й проклав міст з Азії в Європу. Дар'явауш повів на скіфів європейських усі язики, що населяють землю. Повів індів, котрі сидять у понизов'ї Великої річки, й хандхару, й саттагіду, й арахозійців, і карман з усіма царями, й дрангіян, і сагаріїв, і маргіїв, бактріян із сього боку Оксу, й согдів, що живуть на тому боці аж до Яксарт-річки з жовтою водою, й масагетів, і хорезмійців, і гіркіян та кашпіїв, і вавілонян, яких я вдруге після Кіра-царя взяв тому вісім літ, і ашшурів, що сидять вище за них між тими річками Уфрату та Тіглатом, і арменів горішніх і долішніх, і сіріян, і юдеїв та ішраїльців палестинських, і городи фінікіян Тір, і Сідон, і Бібл, і Газу, і каппадокіян, і кілікіян, і сіріян білих полунічних, що в закруті ріки Галіса жиють, і людян, і фрігійців, і місян, і всі городи грецькі азійські, й лівіян, і єгиптян, і всі десять племен мідійських, і всі шість племен перських, і всіх, хто доброхіть став під мої знаки та зелені хоругви. І я, Дар'явауш, цар усіх на світі царів і всіх людей, і річок, і гір, і долин, я речу: хай споможе мені й моєму домові Ахурамазда й хай згине ворог його Анкра-Майнью».