Дикі білі коні (скорочено)

— Ти-и? — Шахиншах не знав, що відповісти найвищому серед мужів Персії. — Тоді хай підійде сюди. Тобі, друже, сам відаєш, я ніколи не відмовлю.

Еобаза притягли назад і кинули під ноги цареві царів.

— Речи. Що хочеш?

— Три сини… — забелькотів Еобаз. — Три сини в раті твоїй… три сини… Пусти одного додому!..

— Одного? Пощо се одного? — здивувався шахиншах.

— Старий я вже… Немічний… З голоду помру, коли не пустиш… І жона моя стара вельми й недужа…

Цар пригладив довгу чорну бороду золотим гаком скіпетра, обвів усіх очима й, навіть не блимнувши в бік Багабухші, відсудив:

— Добре, старче. Коли так гарненько просиш, я відпущу. Можеш забирати своїх синів узворот до Персії. Й не одного, а всіх трьох. Не була б Персія така могутня, коли б не твої сини, старче.

Й пішов устеленою килимами доріжкою в бік величезної тріери, що стояла при березі, вп'явшись у воду ста вісімдесятьма шістьма веслами. Прямокутне грецьке вітрило на ній мало колір Дар'яваушевого зеленого знамена. Поряд і далі на всім обширі Боспорської протоки стояли припнуті чи рухалися ще п'ятсот дев'яносто дев'ять таких самих або менших тріер і діер — усі кораблі грецьких полісів, що піддалися цареві Персії Дар'яваушу.

Лишивши Багабухшу наглядати за переправою полків, цар царів махнув до тріерарха, що керував судном, і шість рядів довгих і коротких весел швидко понесли його на полуніч, у бік Понту, сковзаючи між гамором кораблів. Дар'явауш озирнувся. Міст із суціль позв'язуваних плотів звідси здавався ще величнішим, та найбільше сподобалась цареві нескінченна смужка комонних ратників, яка повзла й повзла з Азії в Європу, настовбурчившись довгими перськими списами.

Течія була нешвидка, й під захід сонця тріера дісталась гирла протоки. Тут починався Понт, море, що омивало його, Дар'яваушеву, землю з полуночі, а відтепер мало стати внутрішнім морем Великої Персії, єдиної в світі держави…

Начарувавшись уранці, і величним сходом сонця, ввечері наступного дня Дар'явауш повернувся до свого стану на малоазійському березі Боспору. Комонці вже всі перейшли в Європу, й тепер мостом по десять у ряд тяглися пішаки, сотня за сотнею, одні з довгими кінчастими щитами та списами, інші мали плетені з кизилу щити, нап'яті волячою скорою, та луки. Так зброїли своїх воїв ассірійські та вавілонські царі, й Дар'явауш переніс їхній хист на своє військо.

Біля царського намету він застав Багабухшу й досить-таки здивувався:

— Комонці ж уже всі на тому березі!

Багабухша кивнув, притулившись вустами до царевого плеча. Так вітати володаря світу мав право лише Дар'яваушів брат Артабан та ті п'ятеро веліїх мужів, що проголосили колись його шахиншахом.

— Твої судді вчинили неправедне, Дар'явауше! — суворо проказав Багабухша. — Ти повелів оддати Еобазові всіх трьох синів його.

— А що ж зробили судді? Невже порушили слово моє?

— Вони забили всіх трьох синів Еобазових!

Дар'явауш усміхнувся:

— Не порушили мого слова. Я так і велів: лишити Еобазові не одного сина, а всіх трьох. Нехай забирає їх із собою в Персію. Я не ламлю свого слова й не візьму до Європи жодного з них.