Дикі білі коні (скорочено)

Увесь наступний день їм траплялися ладді, що далі, то більше, й коли Махова діера вийшла з гирла в основне річище Істру, там було ніде повернутись. Туди й сюди сновигали судна всіляких розмірів, і коли б Мах не знав, що їх шістсот, міг би подумати й на тисячу, й на дві.

За високими насадами, щоглами та вітрилами мосту не було видно, хоч річка в сьому місці тяглася просто з заходу на схід.

— На лівий чи на правий берег? — спитав Прокл, нервово шкребучи руду бороду.

Мах подумав і кивнув правуруч од себе:

— Да-давай до лівого.

Раті на лівому березі не було видно, певно, ще не почала переправлятись, тож безпечніше було б таки на лівому березі. Поки він блукав горами та степами Фракії, невідомо, що там змінилося й у який бік.

Міст вони побачили стадій за п'ять від того закруту, де річка розділялася спершу на два, тоді на три рукави, утворюючи великий клин у вигляді грецької літери дельти. Забувши все на світі, Прокл вигукнув, уражений небуденним дивовиськом:

— А-а-а!.. Такий міст могли зорудити тільки кумири!

— Його звів то-той самий Мандрокл Саміянин, що й на-на Боспорі.

Голос у Маха бук холодний, і рудобородий грек засоромився свого вигуку.

— Відаю… — Тоді почуття гордощів удруге заполонило його, й він зблиснув очима: — Але такий міст не може зорудити жоден інший народ, крім еллінів.

Мах змовчав. На сей темат Прокл був ладен говорити годинами, й тоді з ним узагалі важко сперечатися. Хоча можна б сказати, що кожне велике творіння викликає захоплення тільки тоді, коли людина подарувала його своєму народові, а не зайді.

Він зумисне голосно гукнув керманичеві:

— Ку-ку-куди вернеш! Наїдеш на чужу трі… трі… трі…

Коли починав хвилюватись, Мах ще дужче заїкався, йому бракло повітря, й він круто червонів. І не від сорому, а з холодного жаху перед хворобою свого несолодкого дитинства. Йому часом починало здаватися, що, так ото засапавшись, він одного дня знову втратить мову, й сього разу назавше.

А він не мав на се права. Й перед вітчими кумирами, яких спаплюжили нашесники, й перед рідним народом, що соромиться своєї ганьби та свого нещастя й малодушно зрікається спаплюжених кумирів. Те, що втратили вітці, мають одвоювати сини, бо вже декому здається, що так усе й мусить бути, й так навіть спокійніше й краще, коли за тебе дбає хтось інший. І нікому й на думку не спаде, що той інший дбає, аби зручніше поганяти: як селянин про буйвола.

Вони скинули мотуз якомога ближче до мосту, в першій-ліпшій прогалині між кораблями. Тут ще виднів глибоко проораний у мулистому піску слід від головного хребця чиєїсь діери чи тріери.

— Може, зженуть, — кивнув на той слід Прокл, але Мах нічого не відповів. Увагу його привернула купка греків у дорогих гіматіях. Вони стояли край самого мосту й жваво сперечалися, перебігаючи то до одних, то до других поручнів, збуджуючи в Маховому серці глухе роздратування.

Сі азійські греки почували себе тут, мов на чужому пиру, куди їх запросили розважитись, а вони все сприймають насправжки й навіть беруться допомагати слугам.

Колись Мах сказав се своєму другові, й Прокл відповів: