Первiнка

билась, не перебирала. — і тіточка віддала Миколці налигач, хворостину та віхоть сірої торішньої

трави.

—Буду йти, бо мені з нею і смеркне...—1, як тільки Миколка взяв налигач, корівка слухняно

потьопала за ним по сірій базарній землі у Миколчине село, додому.

Вони відійшли далеченько і вже здалеченька оглянулись:

тіточка стояла на тому ж самому місці і посинілою рукою витирала на очах сльози.

— Тьотю! — гукнув Миколка.— А як же звати її?

— Первінкою звати її, синочку! Первінкою...

Містечком пройшли спокійно. Даремно Миколка понаби- рав повні кишені каміння від собак.

Майже всіх собак у містечку перестріляли німці, інші десь порозбігалися з переляку по лісосмугах та

яругах, і коли вийшли з Первінкою за містечко на шлях, Миколка повикидав каміння у болото, щоб

легше було йти.

Зо два кілометри від містечка дорога була вимощена І йти було ще так-сяк. Але, як тільки

бруківка закінчилась, почалося непроходиме царство болота. Тікаючи, німецькі танки і машини так

погризли, погорбили, пом'яли, подушили землю, що йти було неможливо.

Миколка ступав крок, чуня лишалася у болоті, і, доки він висмикував, засмоктувало другу чуню

— хоч стань та й плач.

А тут звечоріло просто на очах, І почало ввижатися, наче у покинутих німецьких танках і

машинах хтось є.

Первінка тулилась до Миколки і дрібно тремтіла, коли вони поминали постріляних корів, чи