Первiнка

Миколка пильно почав придивлятися до машин, до «тигра», що чорнів за хрестом у кюветі, і до

самого ліжка — ніде нікого.

Червоно світить місяць над горбом, і тиша така тиха, аж холодна.

Навшпиньках Миколка підійшов до ліжка — ліжко порожнє, ні подушки на ньому, ні ковдри, самі

лише дошки, де-не-де посічені кулями та осколками, та золоті бильця блищать при місяці, як чортові

очі.

«Дай, — подумав Миколка,— сяду та відпочину, бо не маю вже сил отак теліпатися, та й

Первінці щось треба дати».

Миколка похукав у руки, прив'язав Первінку до ліжка і пішов до «тигра», бо якраз саме там

росли найвищі будяки: треба ж було цьому «тигрові» увігнатися в такі добрячі будяки! Миколка

нагнувся і зашарудів між лапатими будяками:

під будяками щось росло. Пирій чи ковила — проти місяця не видно. Хоча вони і торішні, але

рвати їх важко, сильно вони у землі сидять. Від «тигра» котами чомусь смердить,— от була б та

цибулина, що її на базарі з'їв, як би вона зараз пригодилась!

Миколка виніс із будяків оберемок пирію, кинув його перед Первінкою на ліжко.

— Оце з'їси, Первінко, та й підемо далі, а я біля тебе посиджу,— сказав Миколка і сів на ліжко.

Первінка зашелестіла пирієм, а Миколці тим часом хтось почав мастити очі медом. Голова його

хилилась на ліжко, згодом він підігнув під себе ноги і заснув. Ніч стояла біла під місяцем, як молоко у

дійниці, і тихо жувала Первінка під хрестом, оточена «тиграми» та «пантерами».

Доївши пізню свою вечерю, Первінка й собі вляглася біля ліжка та й заплющила очі...