Первiнка

Нарешті натовп порідшав, і запах духів почав змішуватись із запахом прілої соломи. Миколка

побачив корів.

Їх було небагато. Вони стояли в дальньому куті базару, де починались будівлі, і жували своє

останнє винесене на базар сіно.

— Та ось де вони! — прошепотів Миколка і зупинився:

бодай винюхати останні рештки духів, аби не пропадали. Хустинку ж на шиї він затягнув ще

тугіше і вже хотів було йти до корів, як раптом остовпів: біля крайньої корови, що стояла прив'язана

до воза, двоє дядьків їли ковбасу.

Спочатку Миколка не повірив, але коли побачив, як один із них, той, що був у брезентовому

плащі, запихає свого червоного носа у торбину і витягає з торбини ще одне кільце ковбаси,— у

Миколки потекла під щоками слина, хоча він ніколи ковбаси і не їв, він тільки чув ковбасячий запах, коли їхнім селом проходили німці, чи італійці, чи хто там проходив іще: хіба їх усіх перелічиш ?

Не стало ні духів, ні корів, ні базару від запаху того кілечка!

Боком-боком Миколка почав обходити дядьків, щоб вийти їм у спину і стати проти вітру і так

дивитися.

Дядьки ж тим часом не поспішали. Не чути було, про що вони говорили, але говорили вони

довго, і той ковбасячий дядько у брезентовому плащі висмикував із-за халяви батога, цвьохкав ним у

повітрі перед носом корови і знову їв ковбасу.

«От як виросту,— думав собі Миколка,— буду їсти ковбасу день і ніч, доки не наїмся і аж доки

ці чуні не зношу, а як і зношу, то все одно, мабуть, не наїмся... Але нічого, нічого, не сьогодні-завтра

прийде мій батько з війни, то все ще може бути, може, він прийде не з торбиною, а з повним мішком