Первiнка

А на самому базарі так Миколка вже надивився. Білі свинки морські на руках у безногого дядька

біленькими пнсочками витягують записочки із кошика: даси дядькові двадцять рублів, і за ці гроші

біла свинка висмикне записочку, а в ній написано, що тобі має бути. Розгортаєш і читаєш:

«Вас ожидає казьонний дом. Але все закінчиться благополучно». Що за «казьонний дом», Миколка не знає, але добре, що «благополучно».

«Тепер поворожу на корову»,— думає Миколка і дає дядькові ще двадцять. Миколку

обступають закутані хустинами по самі очі тітки і разом з ним уголос по складах читають: «Нет в жізні

сщастя».

— Нема, значить, тобі щастя, синочку, та й де воно візьметься при лихій годині,— каже якась

тітка над вухом, а сама вже шелестить рублями до безногого дядька.

— Ну, раз нема, то нема,— каже Миколка і йде до перукарні, туди, де милять милом, точать

бритви об паски і щетини під бритвами аж цвірінчать, так щетинам голитись не хочеться. І пахне

духами, так пахне духами, що і не вилазив би із цієї теплої перукарні, а навіть жив би у ній і з ранку

до вечора нюхав би цей золотий запах духів, якби не корова.

— А тобі чого, малий?

— Дядьку, капніть мені духами за шию, а я вам цілу десятку дам.

— Е, ні, десяткою тут не обійдешся.

— Ну, тоді за двадцятку!

— Спершу покажи, бо таких шелихвостів, як ти, вештається тут до чорта.

Миколка відвертається до стіни, дістає з пазухи червону тридцятку і каже:

— Гляньте, що не брешу.