Первiнка

— Та, мабуть, для щастя,— сказав тато. Не встигли дерев'яними лопатами перегорнути

пшеницю у школі, як на вигоні сів літак з червоною зіркою на боці.

— Ой, — ойкнув дід Рятушняк і вибіг зі школи. Дід наче знав. А знав, бо з літака злазив його син

Петро.

Петро кинувся бігти до хати, але дід загукав до нього від школи, з дерев'яною лопатою в руці:

— Петре, я осьдечки, тут, у школі, зерно перегортаю! — вдарив себе руками об поли та так і

став, сам не зміг уже бігти до Петра.

— Тату! — крикнув Петро до свого татка — діда Рятушняка — і в хромових чоботях повз

Миколу й жінок протупотів до свого батька та обійняв його.— Здрастуйте, тату! Я — на два дні!

Відпустку дали! Здрастуйте! — сказав Пет- ро людям і перестав сміятися та радіти.— Здрастуйте...

Миколка аж присів: на грудях у Петра блищала Золота Зірка Героя, хоча погонів на плечах у

нього й не було!

Дід Рятушняк, забачивши цю Зірку, якось зніяковів, оглянувся на людей, а потім тихо сам

прихилився до неї головою — і знову заплакав.

«От мені оцей дід! — подумав Миколка.— Тільки й робить, що плаче, коли не треба плакати».

— Максиме Миколайовичу,— засвітився Петро до Миколчиного тата,— давно?

— Учора. Здрастуй.

— А я лечу та думаю...

— Надовго?

— На два дні!.. Тату, не плачте...