Моя автобiографiя

моментально пiд лiжко й тiпаюсь.

- Я тобi покажу бантини! Я тобi покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нiчого. А то ж

покалiчишся, сукин ти сину!

А я лежу, було, пiд лiжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально:

"Господи! Чого тiльки не доводиться переживати через ту лiтературу?!"

Iз подiй мого раннього дитинства, що вплинули (подiї) на моє лiтературне майбутнє, твердо

врiзалася в пам'ять одна: упав я дуже з коня. Летiв верхи на полi, а собака з-за могили як вискочить, а

кiнь - убiк! А я - лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся... Тижнiв зо три пiсля того

хворiв. I отодi я зрозумiв, що я на щось потрiбний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна

ворухнулася в мене тодi думка: мабуть, я для лiтератури потрiбний. Так i вийшло.

Отак мiж природою, з одного боку, та людьми - з другого, й промайнули першi кроки мого

дитинства золотого.

Потiм - оддали мене в школу.

Школа була не проста, а Мiнiстерства народного просвещенiя. Вчив мене хороший учитель Iван

Максимович, доброї душi дiдуган, бiлий-бiлий, як бiлi бувають у нас перед зеленими святами хати.

Учив вiн сумлiнно, бо сам вiн був ходяча совiсть людська. Умер уже він, хай йому земля пухом. Любив

я не тiльки його, а й його лiнiйку, що ходила iнодi по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо

така тодi "система" була, i ходила вона завжди, коли було треба, i нiколи люто.

Де тепер вона, та лiнiйка, що виробляла менi стиль лiтературний? Вона перша пройшлася по

руцi моїй, оцiй самiй, що оце пише автобiографiю. А чи писав би я взагалi, коли б не було Iвана