Моя автобiографiя

випити. А взагалi батьки були нiчого собi люди. Пiдходящi. За двадцять чотири роки спiльного їхнього

життя, як тодi казали, послав їм господь усього тiльки сiмнадцятеро дiтей, бо вмiли вони молитись

милосердному.

Почав, значить, я рости.

- Писатиме, - сказав якось батько, коли я, сидячи на пiдлозi, розводив рукою калюжу.

Справдилося, як бачите, батькове пророкування.

Але нема де правди дiти, - багацько ще часу проминуло, доки батькове вiщування в життя

втiлилося.

Письменник не так живе й не так росте, як проста собi людина.

Що проста людина? Живе собi, поживе собi, помре собi.

А письменник - нi. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його свiтогляд, що його оточувало, що органiзовувало його ще тодi, коли вiн лежав у матерi на руках i плямкав

губами, зовсiм не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобiографiю.

А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха

година в лiтературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, "куди дiрка дiвається, як бублик

їдять".

Бо письменники так, спроста, не бувають.

I от коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справдi письменника

супроводять в його життi явища незвичайнi, явища оригiнальнi, i коли б тих явищ не було, не була б

людина письменником, а була б порядним інженером, лiкарем чи просто собi толковим кооператором.

Пiдскочать отi явища - i записала людина.