Розділ «ВЕСНА-КРАСНА»

— Ет! — махнула рукою Оленка. — Встигнемо, — каже голова. — І все!

Дівчатка замислились.

Коси вони вже собі придбали, придбали й бабку коси клепати…

Бруски й мантачки вже лежали на полиці в Оленки, в коморі.

Дід Андрій уже робив дівчаткам грабки, а як грабки поробить, то він їм і коси виклепає й нагострить… Щовечора підбігала до діда Андрія Оленка:

— Мабуть, уже, дідусю, покурили? Нате! Це дуже міцний, дідусю, тютюн і запашний! А оце двоє яєчок. Я їх зварила ріденько: повечеряйте!

— Та спасибі, я не голодний! — мотав головою дід Андрій. — Є в мене що вечеряти!

— Е, ні, дідусю, візьміть, візьміть!

— Ну, добре, — казав дід Андрій, — коси я вам направлю, грабки пороблю.

— А на жатках, на лобогрійках ви розумієтесь, дідусю?

— Їздити на лобогрійках я їздив! Знаю, де мастити, як косу нагострити, як і коли скидати! Все це я знаю! — говорив дід Андрій.

— А як несправні шестерні та валик не крутиться, полагодити умієте чи ні? — допитувалася Оленка.

— Ну, на механіці я не дуже! То вже що ні, то ні! Для того є механіки!

Увечері Оленка говорила своїм дівчаткам:

— Коси в нас будуть, і добрі коси! Дід Андрій постарається! От якби нам ще лобогрійку! Ми б тоді за дватри дні схопили і жито, й пшеницю! І так, щоб жодної зернини не втеряти!

Дівчатка думали. Тоді знову Оленка:

— Слухайно, Галинко! — звернулася вона до Галинки, чорнявої дівчини, з отакенними косами, чорнимичорними, як воронове крило, і з отакенними очима, каримикарими. — Слухайно, Галинко! Твій Сашко…

— Який він мій?! Ще що вигадаєте?! — спалахнула Галинка.

— Ні, він, Галинко, не твій, то в мене так зірвалося! Так отой самий Сашко, що… той… не… одне слово, він бригадир тракторної бригади…

— Ну, і що з того? — спалахнула Галинка.