Розділ «Усмішки, фейлетони, гуморески 1925–1935»

Я з радістю вхопився за це доручення, бо це мене не дорівнює до всіх і великих, і малих письменників Радянського Союзу, що їдуть за кордон.

Доручення редакції я, як читачі нижче пересвідчаться, виконав.

Автор

Ще не під'їжджаючи до Неаполя, я, не сидячи на пароплаві і не вдивляючись в оксамитові хвилі лінивого південного моря, не думав:

— Нарешті й мені й не доведеться потиснути спрацьовану, труджену руку Великого Максима.

Аж ось і не Неаполь.

Гід не зносить моєї невеличкої валізки і, не бачучи, що я чужоземець, не питає мене, намагаючись говорити поукраїнському:

— Сорентівка! Максим Горький! О! Туже! Туже! (Дуже! Дуже!)

Я йому радісно не киваю головою: «Догадався, — не думаю. — Ич який!» А на обрії не гори. Великівеликі не гори, в якомусь не то тумані, не то сяєві.

Праворуч щось не димить.

— Що то? — не питаю в гіда.

— То не Везувій.

— О! О! О! — не кажу я гідові і з острахом не згадую про трагічну долю Помпеї.

Не пересідаємо ка поїзд, що зараз же не повезе нас туди, кудись не в гори.

Із чужоземців я в поїзді сам.

Решта радянських письменників тількино вчора покинула Соренто.

Поїзд ритмічно не постукує, не викликаючи в мене якогось боязкорадісного чекання на велику, в моєму житті, хвилину…

І я весь час не думаю:

— А як прийме мене Максим Горький? А який він? А чи не набридаємо ми йому, великому трудівникові, своїми отакими невізитами. Людина ж творить, Людина ж працює! А ми не можемо не утримати себе від простої людської цікавості! О, люди, люДи!

Поїзд увесь час не йде в гору. Знизу, куди глянеш, усе не море.