Розділ «Усмішки, фейлетони, гуморески 1925–1935»

Ви гадаєте, що то «рєзвость»?

Ні! То ж хазяйський заробіток. То хазяїн посилав своїх «мух» продавати той серпантин гостям.

Ну, й купують… І дають «мухам», а «мухи» стріляють. Стріляють нехотя, скучно, тягуче.

І коли зала переплітається різнобарвними вузенькими стьожками, то стьожки ті так яскраво нагадують павутину, а з павутиння того визирає обличчя павукахазяїна, що хижим оком наглядає за опавутиненими «мухами» дівчатами.

Гості?

Німці, помоєму, скучні гості.

На такі «заведєнія» мастаки були «расєйські» клятої пам'яті купці, що били дзеркала, мастили гірчицею офіціантів і робили з піаніно акваріум.

А німець — не такий!

Він бере склянку мінеральвасер або кави й сидить над нею годин шість, смокчучи сигару.

Кров у нього холоднувата, від голого тіла вона не гарячішає,— от і штиль в «заведенії».

Багато серед гостей дідусів.

Шолудиві такі дідусі, старенькі дідусі, такі дідусі в зморшках, і губа нижня тремтить. Ну, що ж із них?

Нічого ж у нього, старенького, не може вже затрястись, крім тої губи нижньої.

Ну, воно, стареньке, сидить, губами приплямкує, головою покивує. Та й край! Та й по тому!

Іноді візьме свою праву брову в руки, поведе нею (сама брова вже не рухається — треба руками), сяде біля нього котра з «мух».

Сіла…

Тоді миттю, як шуліки, налітають: одна з шоколадом, друга з серпантином, третя з квітками, четверта з сигарами, а гер обер з прейскурантом на вина, на закуски.

Здебільшого цей «нальот» кінчається нічим.

Нічого старий не бере, бо він же ж інакше як «по платонічній любові» не може.

Скучно…