TextBook Він знущався з нас, а ми переступали з ноги на ногу й мовчали — сто сім мокрих, голодних і безправних людей.
«Ваше мовчання розумію як згоду, — продовжував штурмбанфюрер. — Прошу дивитися мені у вічі, я спробую по очах догадатися, хто з вас міг вчинити «цей жахливий злочин».
Офіцери засміялися. Видно, їм подобався цей спектакль.
Штурмбанфюрер рушив уздовж строю. Він пішов із протилежного боку повільно, не звертаючи уваги на багно, воно хлюпало під його блискучими чобітьми, і всі ми чули це хлюпання — бо кожний крок міг принести смерть одному з нас.
Нараз хлюпання припинилося: штурмбанфюрер зупинився перед літньою людиною в намоклому, з обвислими крисами капелюсі. Я знав його — гаражний слюсар з Унтеркрімля.
Невже він перший?
Штурмбанфюрер постояв трохи напроти нього і раптом мовив:
«У тебе нездоровий колір обличчя, і ти, мабуть, — скоро все одно помреш. Так…» — махнув рукою і пішов далі.
Він помилився — цей слюсар живе і зараз, я бачив його минулого тижня, коли їздив за продуктами до Унтеркрімля.
Першим, кого відібрав штурмбанфюрер, був зовсім ще молодий хлопець — гадаю, йому не стукнуло й двадцяти трьох, він сильно накульгував і тому не потрапив до армії.
Есесівець наказав йому вийти зі строю, зауваживши: «Тисячі твоїх ровесників полягли на полі бою, і буде справедливо, якщо ти складеш їм компанію».
Треба віддати належне хлопцеві: він тримався достойно — стояв, втупивши очі в небо, може, молився, а може, просто милувався хоч і сірим, а все ж прекрасним небом.
Затим штурмбанфюрер висмикнув із строю ще одного чоловіка, старого вчителя-пенсіонера з Унтеркрімля. Я сам учився в нього — розумієте, скільки йому було років? Зрештою молодих серед нас і не могло бути — вдома залишились або діди, або інваліди. Так от — черга дійшла до вчителя. Розумний був старий і гордий, ніколи ми не чули від нього скарг, хоч і важко йому доводилося.
«У тебе очі злодія, — сказав штурмбанфюрер. — Ти міг убити Врука!»
І раптом учитель відповів голосно, так, що всі ми почули:
«На жаль, не я вбивав, я кажу «на жаль», тому що тепер убив би неодмінно!»
Офіцер підняв руку, немов хотів ударити, та стримався. Лише додав:
«Отже, я не помилився».
Третій, кого відібрав він, раптом упав навколішки і почав благати:
«Я не вбивав, гер офіцер, повірте мені, я не вбивав!.. Я завжди співчував націонал-соціалістам, гер офіцер, не чіпайте мене… Я — мирна людина, я не міг убити!..»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дияволи з "Веселого пекла"» автора Самбук Р.Ф. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга СКАРБИ ТРЕТЬОГО РЕЙХУ“ на сторінці 99. Приємного читання.