Розділ «Частина друга СКАРБИ ТРЕТЬОГО РЕЙХУ»

Чорту не вистачало лише капелюха чи циліндра (циліндр більше пасував би до його бакенбардів, справжніх елегантних бакенбардів дев'ятнадцятого сторіччя), полковник подумав, що чорт відстає від моди, але це водночас свідчило: він — людина твердих правил, чужа новітнім віянням і навіть трохи консервативна. Консерваторам же Грейт завжди симпатизував, вважаючи їх опорою існуючого порядку.

Напроти чорта розвалився в оббитому блакитним оксамитом і позолоченому кріслі а! а Людовік XIV справжній ангел з ніжними, мало не жіночими рисами обличчя і парою лебединих крил за спиною, які висовувалися через спеціальні прорізи в хітоні. Певно, крила ці були лише декорацією, даниною людським уявленням про ангелів, бо масивна статура ангела не відповідала розмірові крил — в крайньому випадку він міг літати, як свійська качка, не відриваючись далеко від землі.

Грейт обережно скосив очі праворуч, потім ліворуч — тікати не було куди; по боках стояла охорона — люди, що нагадували римських легіонерів в коротких туніках, з мечами і такими ж декоративними крилами, як у ангела.

«Архангели, — подумав Грейт. — Тепер усі на місці й можна починати».

Бог подзвонив срібним дзвіночком. Він тримався, начебто голова Верховного суду, який керується лише конституцією і власною совістю. «Навряд чи даси йому хабара, — тоскно подумав Грейт. — Що йому золото!..» Ось з апостолами можна було б побалакати, використовуючи, так би мовити, індивідуальний підхід: одному підмазати, другому підлестити. Петро, мабуть, любить, коли йому кажуть, що він молодо виглядає, Павлові чи Луці слід би сказати про інтелект… Погано з Іоанном, дуже гордий і наче принциповий, але хто зна, буває, що людина віддано дивиться у вічі, а голосує проти…

Як це не парадоксально, найбільше Грейтові сподобався його головний опонент, прокурор (він же людина в сурдуті) — сатана. І знову полковник пошкодував, що в судовому залі не можна носити капелюха, — лисий череп псував усю прокурорську респектабельність.

Звичайно, найприязніше ставилася до нього людина з крильцями — адвокат, та полковникові він зовсім не сподобався: нагадував гомосексуаліста і був бридкий.

Бог почав звичайну процедуру:

— Полковник Кларенс Грейт?

Грейт підвівся. Крім того, що це вимагалося процедурними правилами всіх судів на світі, ввічливість завжди справляє непогане враження. Відповідав чітко й з готовністю, дивився богові просто у вічі, як і належить військовому дивитися у вічі начальству. Але бог раптом перервав офіційну процедуру — видно, не був формалістом, — запитав зовсім по-людськи, співчутливо:

— Ви знаєте, у чому звинувачуєтесь?

Полковник на секунду завагався: звичайно, знав, та чи варто зізнаватись у цьому? Може, розіграти таку собі блудну овечку? Бог посміхнувся.

«Він читає мої думки!» — жахнувся Грейт і відповів твердо:

— Знаю!

— То розкажіть нам про ваші злочини!

Полковник обтер піт з лиця. Він догадувався, що бог вимагає від нього щиросердного каяття — тоді не потрібні будуть ні прокурор, ні адвокат; Грейт міг би покаятись, не так уже важко знайти для цього красномовні слова, але він може покаятися лише на словах, бо, повернувшись на землю, продовжував би жити так само — бог відразу відчує його нещирість, бажання обманути суд, а це призведе до ще більшого покарання. Тому попросив:

— Я хотів би почути обвинувальний висновок.

Бог не здивувався такому нахабству (він взагалі нічому не дивувався), бачив усе, починаючи від істерик і кінчаючи дрібним хуліганством. Кивнув прокуророві.

Чорт підвівся і вийшов з-за свого столика. Не взяв жодного папірця («Як же він говоритиме?» — здивувався Грейт, згадавши, що навіть президенти й прем'єр-міністри читають з папірця кілька слів на аеродромах і вокзалах), театральним жестом розгладив бакенбарди і тицьнув пальцем у Грейта: дивіться, мовляв, яка жалюгідна істота.

І почав так: