Розділ «Книга п'ята і остання геройських походів да ходів доброго Пантаґрюеля»

На другій, гіацинтовій, колюмні ліворуч стояв Юпітер з Юпітерової цини і тримав на грудях орла, золотого і покритого емаллю — наслідуючи його природне забарвлення.

На третій стояв Феб із щирого золота і в правиці тримав білого когута.

На четвертій — Марс із коринтської бронзи, з левом біля ніг.

На п'ятій — Венера з голубом біля ніг, подібна до тієї, яку Аристонід обрав для статуї Атаманта, чия рожевувата блідість мала передати той сором, що охопив Атаманта, коли він дивився на сина свого Леарха, який, падаючи, розбився на смерть.

На шостій — Меркурій як живе срібло, хай зараз застигле і нерухоме, з лелекою біля ніг.

На сьомій — срібний Місяць із хортом біля ніг.

Статуї тії були трохи вищі за третину кожної колюмни, і так уміло зроблені за кресленням математиків, що навіть Канона Поліклета, цього химородника в мистецтві, засунули б у кут.

Підмурки колюмн, капітелі, архітрави, зоофори і карнизи були фригійського робу, масивні, з тоншого й щирішого золота, ніж те, яке несуть Лез під Монпельє, Ґанг в Індії, По в Італії, Гебр у Тракії, Тахо в Гишпанії і Пактол у Лідії. Арки між колюмнами були з того самого каменю, що й сусідні колюмни; шафірова арка примикала до гіацинтової колюмни, гіацинтова до діямантової тощо. Над арками і капітелями з внутрішнього боку зводилася баня, правлячи за накривку для водограю; починалася вона за низкою планет семиріжжям і поступово ставала сферою, і кришталь її був чистісінький, прозірчастий і гладенький, цільний і одностайний на всьому протязі, без жилок, затемнень, вузлів і волокон, — сам Ксенократ такого не зрів. На її кулястому тілі красувалися ладком гожі, майстерно різьблені дванадцять знаків зодіяка, дванадцять місяців року з їхніми особливостями, обидва сонцестояння, обидва рівнодення, лінія екліптики і найбільші нерухомі зірки довкола антарктичного бігуна та інших місць, і все це виконано з таким мистецтвом і з такою експресією, що під цією роботою міг би підписатися цар Нехепс або ж стародавній математик Петозиріс.

На чолопку бані, якраз над центром водограю, були три однакові, як сльозини, чистої води перлини, разом вони утворювали квітку лілеї завбільшки з долоню. З чашечки квітки вилонювався з струсяче яйце карбункул таким собі семигранником (число улюблене природою), препишний і предивний; звівши на нього очі, ми мало не посліпли, бо яскравістю і силою блиску він забивав і соняшне світло, і блискавку. Та й, певна річ, перед ним померкла б пантарба Ярхаса, індійського волхва, як меркнуть ополудні зірки перед сонцем. А безсторонні поцінувачі, мабуть, визнали б, що згадані ліхтарі й лампи затьмарюють усі химерії і багатства, сховані у надрах Азії, Африки та Европи, разом узятих.

Хай тепер Клеопатра, цариця єгипетська, нахваляється двома перлинами, начепленими в неї у вухах, з яких одну, подарунок тріумвіра Антонія, вона розчинила в оцті і ковтнула, оцінену в сто тисяч сестерцій.

Хай Лоллія Пауліна пишається своєю мінливою сукнею, всипаною смарагдами і перлами, на подив усьому людові Рима — а це ж місто було пивницею і складом для звитяжних цілосвітніх розбишак.

Вода грала і прискала з трьох рурок, або ж каналів, викладених дрібним жемчугом і утверджених на трьох наріжних каменях, і канали ці звивалися симетричними спіралями. Оглянувши їх, ми звернули увагу на інше, аж це Бакбук звеліла нам прислухатися до хлюпоту води, і ми почули гук напрочуд милозвучний, правда приглухуватий і нерівний, ніби попідземний чи дуже дальній, але нам він так голубив вуха, аж здавався чітким і близьким, отож наш дух, крізь вікна наших очей навколишню красу вбираючи, зарівно втішався тим, що через вуха вбирав у себе цю гармонію.

Нарешті Бакбук нам сказала:

— Ваші філософи заперечують, що рух може робитися силою самих фігур; послухайте ж, що я вам скажу, і ви побачите все навпаки. Ось завдяки цій роздвоєній спіралі у взаємодії з п'ятьма хлипавками у внутрішньому заломі (як порожниста жила там, де вона впадає в правий шлуночок серця) і працює цей сакральний водограй, породжуючи гармонію, яка сягає навіть ваших морів.

Потім вона наказала принести келихи, коряки, золоті, срібні і порцелянові кубки і звичайненько закликала нас випити тієї вологи, що струмувала з водограю, і ми зголосилися з великою радістю. Хочу вам сказати навпростець: ми не з тих ото горобчиків, які починають пити лише потому, як їх плеснуть по хвосту, або з телят, які теж беруться їсти і пити потому, як їх віддухопелять. Хто нас ввічливо попросить випити, тим ми зроду не відмовляємо. Відтак Бакбук спитала, чи нам смакує. Ми відповіли, що це чудова студена джерелівка, прозоріша і сріблястіша, ніж вода Аргіронда в Етолії, Пенея в Тесалії, Аксія в Македонії і Кидна в Килікії; Александер Македонський, побачивши цю останню такою гарною, погожою і холодною у літню спеку, завагався між блаженством скупатися і страхом перед хоробою, яку могла спричинити ця коротка втіха.

— Ох! (сказала Бакбук). Ось що означає не шануватися і не розуміти тих рухів, які роблять м'язи язика, коли плин тече вниз, але не в легені, через дихало, як гадав славетний Платон, Плутарх, Макробій та інші, а через стравохід у шлунок. Невже, чужинці, горлянки у вас тиньковані, вистелені, луджені, як колись у Пітилла, званого ще й Тевтом, і ви не здолали розкуштувати, який на смак цей божистий трунок? Принесіть мені скребачки, — ви знаєте, — сказала вона челядкам, — їм треба пошкрябати, поскромадити і почистити піднебіння.

Після чого принесено чудові, великі, розвесельні для зору окости, чудові, великі, розвесельні для зору копчені бичачі язики, чудові, доброякісні соління, сервелат, кав'яр, ікру, доброякісні, чудові сосиски з дичини та всілякі інші пролито очисники. За Бакбуковим велінням ми їли доти, доки не відчули, що шлунки добре прочищено і що страшенно дається взнаки спрага. Тоді Бакбук сказала:

— Колись один учений і хоробрий юдейський верховода, ведучи пустелею свій народ, геть виголоджений, викликав з неба манну, і уява голодних людей надала їй такого смаку, який давніше мало для них м'ясиво. От ви і зараз, цього чудового трунку скуштувавпш, виявите в ньому смак того вина, яке ви собі уявите. Отож-бо, напружте уяву і пийте.

Ми так і зробили. Ту ж мить Панурґ гукнув:

— На Бога, це бонське вино! Хай мене злапають сто шість чортів, але такого смачного вина я ще зроду не пив. Щоб якнайдовше його смакувати, незле було б мати шию в три лікті завдовжки, саме про таку мріяв Філоксен, або шию журавлину — такої бажав собі Мелантій.