Розділ «Книга п'ята і остання геройських походів да ходів доброго Пантаґрюеля»

— Нам важливо (сказали вони) це уточнити. З Турені у нас побувало чимало люду: всі вони, голова в голову, добрі одоробала і мовили доладу, а ось із інших країв приїжджали до нас гордії, бришкливі, наче шкоти, і як зійдуться з нами, так і скозуються, попробуй їх перебалакати. У вас у всіх стільки гулящого часу, що ви не знаєте, куди його дівати, тим-то розпатякуєте, мелете і пишете всяку ґаліматью про нашу пані царицю. Цицерон, той навіть задля цього облишив свою Республіку, і Діоген Лаертський туди ж, і Теодор Ґаза, і Аргіропуло, і Вісаріон, і Поліціано, і Бюде, і Ласкаріс, і ці всі бісові хвилозопи, яких було б негурт, якби оце тепер до них не підпряглися Скалігер, Біґо, Шамбріє, Франсуа Флері і ще якісь там свавільники. Ех, жабу б їм у вершу! Ну, а ви…

— Еге-ге, вони лестять бісам! — миркнув Панурґ.

— …ви прибули сюди не на те, щоб харамани гнути, як вони, ви без таких намислів, а тому годі про них. Арістотель, всякої філософії закладач і зерцало, є хрещений батько нашій пані цариці, і він дотепно і влучно охрестив її Ентелехією. Ентелехія — це і є її справжнє ймення. Срати ми хотіли на тих, хто назве її інакше. Хто назве її інакше, той попаде кулею в пліт. А вас — ласкаво просимо!

Вони взяли нас ув обійми. Ми дуже зраділи цьому. Панурґ сказав мені на вухо:

— Ну як, друзяко, лячно тобі було від цих стисків?

— Трохи, — відповів я.

— А мені (сказав він) було лячніше, ніж колись утікачам Ефраїмовим, коли їх убивали і топили галаадії за те, що вони вимовляли сибболет, а не шибболет. Але ж у всій Босі не вийметься такого чоловіка, який здолав би заткнути мені гузно цілим возом сіна.

Потім капітан мовчки і церемонно повів нас до царициного палацу. Пантагрюель хотів був з ним про щось перебалакати, але капітан, так до його вуха й не дотягнувшись, зажадав драбини або ж високих дибів. Але махнув рукою:

— Баста! Якби нашої пані цариці на те була воля, ми з вами зрівнялися б на виріст. І так воно й буде, як вона побажає.

На перших кружґанках трапилося нам стовковище недужників, за їхніми болячками роззосереджене: прокажені осторонь, отруєні обіч, зачумлені деінде, пранцюваті у перших лавах тощо.

Розділ XX

Як Квінтесенція зцілювала недуги музикою

У другій галереї капітан показав нам молоду Пані (хоть і мала вона, принаймні, тисячу вісімсот років), гарну, гожу, ошатну, в оточенні двораків і дворок. Капітан нам сказав:

— Зараз не час із нею говорити, ви тільки стежте, як вона діятиме. У вас там, у ваших царствах, деякі царі зцілюють певні недуги, такі, як золотуха, чорна неміч, переміжна лихоманка, зцілюють самим накладанням рук. Наша цариця гоїть від усіх болячок, не торкаючись хворих, а лише награючи їм якусь пісеньку, як до хвороби.

Він показав органчики, звуки їх творили чудеса. Вони вражали своєю дивною фактурою: рурки як палички були з касії, музична скринька з гваякового дерева, клавіші з ревеню, педалі з турбіта, клавіатура зі скамонії.

Поки ми милувалися на цей чудовий і незвичайний органчик, абстрактори, сподизатори, маситери, преґусти, табахими, хахаміми, неємоніми, рабребани, відлемами, рабієбами, реймси, розуїми, ніреїни, розени, недибими, неарими, саганими, перашими, хасаними, сарими, шотрими, аботи, амілими, ахашдарпанини, мебини, гіборими[488], мебіми, сиборими та інші старі царицині служники ввели прокажених; вона зіграла їм якусь пісеньку; вони зараз же зцілилися. Потім ввели отруєних, знов залунала царицина гра, і ті уздоровились. Те саме сталося зі сліпцями, глушками, німаками і паралітиками. Все це так і вдарило нас, ми впали ниць ніби в екстазі і захваті від всежерущого споглядання і любування тією цілющою силою, яка у нас перед очима йшла від пані цариці, і нам мов заціпило. Так ми простерті й лежали, поки нарешті вона не торкнулася до Пантагрюеля гарним букетом білих троянд, який тримала в руці, не опам'ятала нас і не підвела нас на ноги. Потім звернулася до нас із шовковими словами, з якими Парисатида вважала за потрібне звертатися до сина свого Кіра, або ж, принаймні, зі словами з шарлату.

— Гонор, циркумференцією[489] ваших осіб випромінюваний, появляє сповна вашу чесноту, в глибу вашої душі приховану, і ось, медоточиву солодкість вашого смиренного чоломбиття бачачи, я легко переконуюсь у тім, що серця ваші вільні від зловорожого верхоумства і своєумства, що вони засвоїли високі і рідкісні матерії, тоді як звичаї темної низоти тепер такі, що до цих матерій можна скільки завгодно рватися, але так до них і не доскочити. Ось чому я, піднісшись колись над особистими уподобаннями, не можу утриматися від спошлених слів: ви мої любі, прелюбі, розпрелюбі гості.

— Я людина невчена (сказав мені тихенько Панурґ), відповідайте ви, як хочете.

Але я нічого не відповів, не відповів і Пантагрюель, усі ми у мовчана грали.

Тоді знов озветься цариця: