Розділ «Четверта книга геройських походів да ходів доброго Пантаґрюеля Зладив метр Франсуа Рабле, доктор медицини»

Втішався з нею мило.

Вже спать, а спать несила.

Вона так бзділа, що він їй

Пустив струю: це щоб прибила

Дрібна мигичка цей борвій.

— Ба (сказав подеста), маємо ще більшу недогоду. Один великолюд на ймення Брангнарій з острова Тоху щороку, за порадою лікарів, приїжджає сюди навесні очищати свій шлунок і ковтає, як пігулки, безліч вітряків, а заодно і міхів, до яких вельми ласий, а для нас це просто руїна, от ми й говіємо три-чотири рази на рік, звісно, без усякої там вигілії і служби Божої.

– І ви не знаєте (спитав Пантагрюель), як із халепи вискочити?

— За порадою (відповів подеста) наших гоїтелів, щоразу перед тим як він сюди заявиться, ми почали були підкладати у вітряки силу півнів і курей. Спершу він мало не здохнув: вони там у нього розкукурікались, розлетілися в животі, і від цього в нього розвинулася серцева недостатність, болі в серці і такі страшенні, болісні корчі, ніби у шлунок до нього через рота гадюка заповзла.

— Ось вам (сказав брат Жан) приклад невдалого і недоречного порівняння. Я від когось чув, що гадюка, залізла до людини у живіт, не завдає їй ніякої шкоди і зараз же вилізає назад, якщо потерпілого підвісити за ноги, а до рота піднести кухоль із гарячим молоком.

— Ви (сказав Пантагрюель) знаєте про це лише з чуток, як і ті, хто вам розповідав. Ніхто ніколи не був цьому свідком і ніде про це не читав. А втім, Гіппократ, lib. V, Epid.[440], описує такий випадок, що стався в його добу, але потерпілий сконав від спазм і конвульсій.

— Ба більше (сказав подеста), до пащеки його унадились місцеві лиси, за курми ганяючись, отож він мало не ґиґнув, але один кумедник-ворожбит порадив йому лисувата так, як от козлякують — кращого блювотного й антидота не знайти. Потім йому вказали на дійовіший засіб, і він удався до нього: це клістир з хлібних зерен і просинок, на ці ж зерна накинулись кури, за ними сила гусок, а на них набігли лиси. Ось тоді велет узяв пігулки, складені з хортів і гончаків. Не щастить нам, хоч плач.

— Не бійтеся, добрі люди (сказав Пантагрюель). Височенець Бренгнарій, вітрякожер, опрягся. А кончився він од того, що подавився і вдавився, коли, за приписами лікарів, їв кусень свіжого масла біля челюстей гарячої печі.

Розділ XLV

Як Пантаґрюель висів на Острові папіфиґів

Назавтра вранці перед нами заманячів Острів папіфиґів, колись людей багатих і вільних і званих сміхотунами. Проте тепер це були бідаки, нужденники і прихвосні папоманів. Ось як це сталося.

Якось на річне свято пірначів сміхотунні бурмістри, синдики й опасисті рабини вирушили погуляти на сусідній острів Папоманію. Один із них, парсуну папи забачивши (там був хвальний звичай виставляти його на двійчастій корогві на очі всім), показав йому дулю, а в Папоманії дуля називалася фиґою. Через кілька днів папомани, киплячи помстою, взялись до зброї, віроломно вдерлися на Острів сміхотунів, сплюндрували його і спустошили дотла і витнули всіх мужчин-бороданів. Проте жінок і шмаркачів вони помилували, десь під тими умовами, які імператор Фрідріх Барбаросса висунув міланцям.

Коли не було імператора, міланці зворохобились, вигнали з міста його дружину, імператрицю, і, на більший її поглум, посадили задом наперед на старого мула, на кличку Такор, себто тилом до морди мула, а лицем до крупа. Повернувшись, Фрідріх бунт поскромив і придушив, а завдяки його настирливосте і знакомитого мула відшукали. Тоді за велінням імператора на плац-параді кат перед очима ворохобників прикрив срамне місце Такора фиґовим листком і від імени імператора заявив, що тим, хто хоче кари горлом уникнути, треба перед усіма зняти фиґовий листок зубами і так само, без рук, повернути його на місце. Як же хто стане огинатися, того негайно повісять і вдавлять. Декому такий визвіл здався ганебним і безчельним, вони воліли смерть і попали на шибеницю. Інші, боячись смерти, йшли на позорище. Вони брали листок зубами, показували катові (привселюдно) і казали: Ессо lo fico![441]

Отакою-то ганибою недобитки цих бідолашних сміхотунів від смерти одрятувалися. Зате вони поробилися рабами і голдівниками своїх ворогів, і їм дано ім'я папіфиґів: хай знають, як показувати дулю, тобто фиґу, папській парсуні. Відтоді сіроми не мали просвітку. Що не рік, то у них лютує град, буря, чума, голодомор та інше безголов'я, на вічну кару за гріхи предків та батьків.

Перед цими злиднями і нестатками людей ми відмовилися забиратися в острівну нутрину. Зайшли тільки набрати святої води й помолитися Богу до портової каплички, поруйнованої, безлюдної і навіть безверхої, як капличка перед собором Святого Петра у Римі. Вступивши до каплички і підійшовши до купелі зі святою водою, ми побачили там чолов'ягу, патрахилями накритого; чолов'яга, як крижень, поринув у воду, на поверхні стирчав лише кінчик носа, щоб дихати. Круг нього стояли троє священиків, чисто виголені, з тонзурами, і по чорній книзі заклинали чортів.

Пантагрюель здумівся і спитав, що це вони штукарять, і почув, що останні три роки на острові ґрасовала така страшенна моровиця, що половина краю злюдніла, а земля лежала облогом. Як же пошесть минула, цей чолов'яга, що поринув у купіль, вийшов на широке і плодюще поле і засіяв його полбою, а того ж таки дня і години одне бісенятко (ще не навчене ні громів, ні градобою, хіба що тільки петрушку й капусту толочити, та ще й неписьменне) виканючило у Люципера дозволу осісти і повибрикувати на Острові папіфиґів, чорти тут знюхалися з чоловіками і жінками і часто ходили до них у гостину.