Розділ «Пантаґрюель, цар дипсодськии, як він є з усіма його застрашливими чинами й вичинами, твір святої пам'яти магістра Алькофрібаса, добувача квінтесенції»

— Гей, Панурже, де ти єси?

Почувши крик, Панурґ звернувся до царя та його велетів:

— На Бога, треба їх розборонити, а то замордують одне одного.

Проте великолюди веселились собі любісінько, як на весіллі.

Карпалим кинувся був підпомогти свому панові, але височенець зупинив його:

— Клянусь Ґольфарином[229], Магометовим небожем, якщо ти сунешся далі, я застромлю тебе у спід моїх плюндрів замість свічки. Мені саме заколодило, і я як відкладаю, то не інакше, як зі скреготом зубовним.

Тим часом Пантаґрюель, своєї зброї позбувшись, ухопив уламок щогли і ну гніздити велетня, проте велетню боліло не дужче, ніж ковадлу, якби ви дали йому щигля.

А Вовкулака тягнув, тягнув і нарешті таки витягнув довбню та й давай замахуватися нею на Пантагрюеля, Пантаґрюель же, рухливий і ворушкий, спритно уникав його ударів, а як Вовкулака насварився на нього: «Начувайся, чухраю, зараз я тебе пошаткую на капусту! Годі тобі насилати спрагу на бідолашних людей!» — Пантаґрюель дав йому такого замашного копняка у живіт, що Вовкулака брязнув голічерева, та ще й проїхався, обдираючи шкіру, на гузні на відстань кинутої з лука стріли.

Вовкулака, ригаючи кров'ю, заволав:

— Магоме! Магоме! Магоме!

На цей крик усі велетні схопились на рівні, проте Панурґ зупинив їх:

— Не йдіть, панове! Повірте мені: наш отаман із глузду скрутився і тне наосліп, куди-попадя. Вам від нього не буде добра.

Проте височенці не послухались: вони бачили, що Пантагрюель уже без щогли.

Уздрівши велетнів, Пантагрюель схопив Вовкулаку за ноги, підніс над головою, як списа, його тіло, закуте в кувадла, і, орудуючи ним як зброєю, заходився окладати великолюдів у камінних латах; так він і потовк їх усіх, мов каменяр, готуючи груз мостити дорогу, камінні риштунки кололися, здіймаючи гуркотняву таку грізну, аж мені згадалося, як у Сент-Етьєні де Буржі розтала на сонці велика Масляна вежа.

Панурґ, Карпалим та Евстен дорізували упалих. Ощадку не було нікому. Пантагрюель скидався на косаря, який своєю косою (сиріч Вовкулакою) косить лучну траву (сиріч великанів). І в цій шермицерії Вовкулака наклав головою. Сталося це, коли Пантагрюель телехнув ним обра на ім'я Ріфландуй у пісковиковій лицарії, і скалка цієї броні розпанахала від вуха до вуха горло Епістемонові, бо більшість великолюдів носили легші обладунки, хто туфові, хто шиферні.

Нарешті, бачачи, що всім ворогам саксаган, Пантагрюель розмахнувся щосили і пошпурив Вовкулачине тіло аж у город, і впав Вовкулака у середмістя, бебехнувши, мов жаба, і розчавив собою обгорілого кота, мокру кицьку, обскубану качку та гусака у загнузді.

Розділ XXX

Як уміло Панурґ ізцілив Епістемона, хай і безголового, і як знов об'явились гемони і пекельники

Після переможного завершення гігантомахії Пантагрюель підступив до пляшок і гукнув Панурґа та решту; всі стали перед ним цілі і здорові, окрім Евстена, якому височенець роздряпав лице, поки він чикав йому горло, та Епістемона, який не показався на очі; Пантагрюель так зажурився, що хотів собі смерть заподіяти. Але Панурґ сказав йому:

— Годі, сеньйоре, ось ми пошукаємо його серед мерляків і побачимо, що з ним.