Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Шофер навіть казав, буцімто ми забруднили йому сидіння кров'ю, і прагнув миттю від'їхати, нікого не чекаючи. Я, проте, записав номер його машини.

Кулі влучили Робінзонові в живіт — дві, а то й три, я до ладу ще не знав, скільки саме. Мадлон стріляла просто себе, це я добре бачив. Рани не кривавили. Дарма що я й Софі тримали Робінзона, його тіло підскакувало на вибоях, голова хиталася. Він щось говорив, але зрозуміти було важко. Починалася маячня. «Ох! Ох!» — без упину зойкав Робінзон. Він міг померти ще до того, як ми доїдемо.

Вулицю недавно заново вимостили. Скоро лиш ми доїхали до нашої брами, я звелів консьєржці покликати Парапена. Той негайно прийшов, і разом з ним та одним санітаром ми донесли Робінзона до ліжка. Коли роздягли його, стали обдивлятись і обмацувати черевну стінку. Стінка була дуже напружена, а подекуди вже синіла Я побачив дві дірки, одна поверх другої, третя куля, напевне, не влучила.

Бувши Леоном, я б волів, щоб у мене стався внутрішній крововилив, тоді кров дуже швидко витікає в очеревину, наповнює її, а далі вже нема про що балакати. Натомість перитоніт — інфекція, що тягнеться довго, часу піде багато.

Можна було б іще запитати себе, що діяти, коли настане кінець. Черево роздулось, Робінзон дивився на нас уже незмигними очима і стогнав, проте тихо. Він немов заспокоївся. Я й раніше не раз бачив Робінзона хворим, і то в різних ситуаціях, але цього разу все було інакше — зітхання, застиглі очі… Сказати б, його вже ніщо не тримало, він мав от-от померти. Горохом котився піт, здавалось, плаче все його обличчя. В такі хвилини трохи прикро почуватися цілковито безпорадним і водночас суворим. Нам бракує майже всього, що треба людині, аби допомогти комусь умерти. Ти маєш у собі лише те, що придається в щоденному житті, допомагає зробити його затишним, тільки твоїм, щоб ти жив задля себе самого, — яке паскудство. Десь дорогою ти втратив довіру. Зацькував і прогнав рештки жалощів, що їх ретельно ховав у собі, наче гидку пігулку. Випхав жалощі через анус разом із калом. Вони, як кажуть, і досі там.

Я зостався біля Леона, аби співчувати, і ще ніколи не був такий збентежений… Співчуття я не мав… Робінзон не знаходив мене. Він, напевне, шукав іншого Фердінана і, звичайно, куди шляхетнішого, шукав, аби вмерти, чи, радше, аби той допоміг йому спокійно вмерти. Робінзон докладав зусиль, щоб побачити, чи не досяг іще світ бодай невеличкого поступу. Великий мученик, він у своїй свідомості оглядав увесь світ… Дивився, чи люди не змінилися бодай трохи на краще, поки він жив на цьому світі, чи не був він часом, сам того не хотівши, несправедливий до них… Але біля Робінзона не було нікого, крім мене, крім справжнього Фердінана, якому завжди бракувало того, що робить людину величнішою за її пересічне життя — любові до життя інших людей. Цього я таки справді не мав або ж мав так мало, що не варто й показувати. Я не був такий величний, як смерть. Я був набагато мізерніший. Не жив шляхетними гуманними ідеями. Мені навіть здається, ніби я скорше поспівчував би собаці, який здихав би переді мною, ніж Робінзонові: адже собака не лихий, тоді як Леон був усе-таки трохи лихий. Я теж був лихий, лихих не бракує… Все інше я розгубив дорогою, втратив навіть гримаси, які ще могли придатися біля вмирущого, я втратив їх і, напевне, втратив дорогою геть усе, не знаходив нічого, що знадобилося б для смерти, нічого, крім зла. Мої почуття — немов будинок, куди приїздять лише на вакації. В ньому навряд чи й можна жити. До того ж умирущі дуже вимогливі. Самої агонії їм не досить. Треба водночас і подихати, і радіти, коли затихає останнє хлипання, рвуться останні нитки, що єднали з життям, а в артеріях повно сечовини.

Умирущі плачуть, бо не спроможні нормально радіти… Вони нарікають… Протестують. Комедія нещастя прагне перейти з життя навіть у смерть.

Робінзон трохи опритомнів, коли Парапен упорснув йому морфію. Кількома словами навіть розповів нам про свій стан:

— Воно краще, що такий кінець… — А згодом: — Це не так тяжко, як мені здавалось…

Коли Парапен запитав, де саме йому болить, ми виразно побачили, що Робінзон потроху вже покидає цей світ, проте й далі силкується розповісти нам щось… Йому бракувало не тільки сили, а й слів. Він плакав і душився, тоді починав сміятись. У звичайних хворих усе було не так, я не знав, як мені поводитись.

Робінзон тепер немов намагався допомогти нам жити. Немов шукав радощів, щоб залишити їх нам. Тримав нас за руки, давши кожному по руці. Я поцілував його. В таких ситуаціях тільки це одне можна зробити, не помилившись. Поцілунку чекають. Робінзон уже не говорив. Трохи згодом, може, через годину, стало ясно, що в нього великий внутрішній крововилив. Від нього він і помер.

Робінзонове серце калатало дедалі швидше, а потім і зовсім несамовито. Серце гналося за кров'ю, її скупими, жалюгідними рештками, бігло вздовж артерій, тріпотіло в пучках. Від шиї піднімалася блідість, розлившись по всьому обличчі. Робінзон задихався. Він ураз мов полинув кудись у далеч, востаннє стиснувши нам руки.

І майже відразу повернувся, лежав, скоцюрблений перед нами, вже приймаючи тягар смерти.

Ми підвелись, вивільнилися. Схололі Робінзонові руки застигли в повітрі, лампа кидала жовті полиски на посинілу шкіру.

Тепер у своїй кімнаті Робінзон лежав, мов чужинець, який прийшов із жорстокої країни і з яким уже ніхто не зважувавсь розмовляти.

Парапен не розгубився. Він навіть знайшов спосіб послати по поліцію. Прийшов саме Ґюстав, наш Ґюстав, що недавно скінчив чергувати.

— Ти ба, іще одне нещастя! — вигукнув він, коли побачив тіло.

Ґюстав сів неподалік небіжчика, щоб звести дух і вихилити чарку за столом санітарів, який іще досі не прибрали.

— А позаяк це злочин, то краще повідомити поліцію, — просторікував він собі під ніс, а потім зауважив: — Хороший хлопець Робінзон, він, напевне, й трави не м'яв. Цікаво, за що вона його вбила?

Ґюстав випив іще одну — Краще б уже не пив, дуже скоро йому ставало зле. Але Ґюстав був ласий до чарки, то була його вада.