Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

— Атож, певною мірою — відповів Робінзон. — Маєш слушність. Але мені начхати не тому, що йдеться саме про тебе, а не про когось іншого. Ти тільки не думай, ніби я прагну образити тебе. По суті, ти дуже мила… Але я більше не хочу, щоб мене кохали. Це мені огидне!

Мадлон не сподівалася, що їй скажуть отаке просто у вічі, відповідь приголомшила її, і дівчина до пуття вже й не тямила, куди повернути почату сварку. Вона розгубилася, та за мить оговталась:

— Ах! Це тобі огидне! А що воно означає, чому це тобі огидне? Поясни мені, невдячна паскудо!

— Ні! Не ти — все мені огидне! — відповів Робінзон. — Я не хочу… Й не треба через це до мене сікатись…

— Що ти сказав? Ану повтори! Я — і все? — Мадлон намагалася збагнути. — Я — і все? Тож поясни мені, що це означає?.. Я — і все?.. Не говори мені китайською, скажи французькою, отут, при всіх: чого я тобі тепер огидна? То ж ти, паскудо, кохаючись, не відчуваєш насолоди? Ти це робиш без насолоди? Ну наберись духу відповісти! Скажи всім, що не відчуваєш насолоди!

Попри лють, що тіпала дівчиною, її манера захищатись із допомогою таких закидів мало не розсмішила мене. Та веселивсь я недовго, Мадлон знову накинулася на мене:

— А він, — мовила вона, — хіба не тішився щоразу, як ловив мене десь у закутку? Падлюка! Чи посміє цей бахур заперечити? Та скажіть мені, що вам усім закортіло новенького! Признавайтеся! Вам свіжини захотілось? Оргій? А чому вам не потрібна чиста дівчина?.. Зграя мерзотників! Гниди! Навіщо тут шукати причини? Ви переситились — оце й усе! Вам не стає вже духу навіть на власні нечестя! Ви вже боїтеся їх!

Відповідати їй узявся Робінзон. Він теж знетямивсь і тепер кричав так само голосно, як і Мадлон:

— Слухай, ти! Знай, що духу мені не бракує, в мене його ще більше, ніж у тебе! Тільки я, коли хочеш знати все… абсолютно все… Гаразд, тепер мені бридке і огидне геть усе! Не тільки ти! Все! А надто кохання! Як твоє, так і будь-чиє! А та гра почуттями, яку ти хочеш провадити, знаєш, на що скидається? На злягання серед лайна! Тепер ти розумієш мене? Коли хочеш знати, почуття, які вишукуєш, аби прив'язати мене до себе, просто ображають… А ти й не здогадуєшся, бо саме ти — та падлюка, яка не бачить, що коїть! Ти й не здогадуєшся, якати огидна! Тобі досить повторювати все, про що розводиться решта… Гадаєш, ніби це правильно… Тобі цього досить, бо тобі брешуть, що над кохання нема нічого в світі і що коханню підвладні геть усі, і то завжди… Отож, мені остогидло кохання, з яким цяцькаються люди! Ти чуєш мене? Мене, дівчинко, вже не вхопить їхнє гидке кохання! Ти помиляєшся! Ти з'явилася запізно! Воно вже не бере мене! И ти шалієш через такі дурниці? Ти й далі хочеш кохатися серед усього, що бачиш? Чи ти, може, не бачиш нічого? Я гадаю, тобі просто байдуже! Вдаєш кохання, а сама така тварюка, якої годі шукати! То ти хочеш запихатися падлом? І на додачу патякати про ніжність? Це тобі до вподоби? Тільки не мені! Якщо ти нічого не відчуваєш, то тобі пощастило! Просто тобі заклало ніс! Треба бути таким тупим, як ви всі, щоб не відчувати огиди! Хочеш знати, що стоїть межи мною й тобою? Що ж, поміж нами життя… Може, цього разу тобі досить?

— Але ж у мене чисто! — боронилася Мадлон. — Хіба не можна бути і бідною, і чистою? Коли ти бачив, щоб у мене було що нечистого? Ти це мав на увазі, так люто ображаючи мене. Добродію, мій зад чистий! Своїм, напевне, ти так не похвалишся! А своїми ногами й поготів!

— Мадлон, я ж ніколи такого не казав! Я й не думав такого казати! Що в тобі нечистого? Хіба ти не второпала, що нічого не розумієш? — Це все, що Робінзон спромігся відповісти дівчині, аби її заспокоїти.

— Кажеш, нічого не казав? Нічого не казав? Послухайте, він утоптує мене в грязюку й заявляє, ніби нічого не казав! Та його треба вбити, щоб він більше ніколи не брехав! Такій гадині мало і в'язниці! Сутенер паскудний! Цього замало! Його треба на ешафот!

Мадлон і не думала вгамовуватись. Я й Софі вже не розуміли, про що вони сперечаються. Чулися тільки лайки, хурчання мотора і хлипання коліс під дощем та вітром, що поривами навалювавсь на дверцята. Одна за одною лунали погрози.

— Це ницо, — не раз проказувала Мадлон. Говорити щось інше вона не могла. — Це ницо! — Потім зробила вирішальну ставку, запитала: — Ти йдеш? Ти йдеш, Леоне?.. Ідеш чи ні? Два?.. — Мадлон чекала. — Три! То ти не йдеш?..

— Ні! — відказав Робінзон, не ворухнувши пальцем. І навіть додав: — Роби, що хочеш! — Така була його відповідь.

Мадлон, певне, відсунулась углиб, одхилилась на бильце. Револьвер вона, мабуть, держала обіруч, бо стрельнуло, здається, просто з її живота, а потім майже одночасно бахнули ще два постріли… Салон огорнуло димом, засмерділо порохом.

Таксі тим часом їхало далі. Робінзон нахиливсь убік і, похитуючись та зойкаючи, впав на мене. «Ох! Ох!» — стогнав він без упину. Водій, певне, почув постріли, спершу загальмував, аби подивитися, що сталось, а потім і зовсім зупинився під газовим ліхтарем.

Тільки-но водій відчинив дверцята, Мадлон брутально відтрутила його і метнулась надвір. Стрімголов збігла схилом і пірнула в ніч, через поле та болото. Я марно гукав її, вона була вже далеко.

Я не дуже знав, що робити з пораненим. Доцільніше повернутися з ним до Парижа… А вже й до нашої клініки недалеко… Та й люди можуть здогадатись, якщо ми розвернемось. Отож ми з Софі прикрили Робінзона пальтами й поклали в той самий куток, де перед цим сиділа Мадлон. «Помалу!» — звелів я шоферові. Проте машина й далі їхала дуже швидко, водій квапився. Від струсів Робінзон страждав іще тяжче.

Коли ми доїхали до клініки, шофер не хотів навіть називати свого прізвища, боявся, що почнеться тяганина в поліції і йому доведеться давати свідчення.