Розділ «ПОЕЗІЇ»

до ризниці прокралась крізь вікно,

дзвіночок зачепила міднолиций.

Той зойкнув — світ збілів на полотно,

а Бог почув би з горньої світлиці,

спустився б, вражений, сюди на дно.

Регоче вітер, звичний до марнот,

хапає звуків хвилю, здатну литься,

об камінь розбива на порохно.

Бажання жебракують як одно,

поріг замшілий змушує спиниться.

Та стежка заросла вже бур’яном.

Прага, 10 вересня 1896

XIV

Дух ночі густо плине парком,

і зорі бачити могли б,

як місяця поблідла барка

причалить до верхівок лип.

Фонтани здалеку лепечуть

казки, що я забув давно, —

і травам падає на плечі