Розділ «Зрада ZRADA made in Ukraine»

Після похорону Вероніки Раєвської Женик Мурченко лежав у ліжку три дні, вставав тільки в туалет. Статус вільного художника і літератора дозволяв йому у випадку душевних травм проводити час у такий спосіб без найменших професійно кар’єрних збоїв. Мама залишила йому на плиті його улюблені биточки під майонезом і підсоложений рис на гарнір. Залишила йому на столі миску з огірочками, бо двад цятисемирічна дитина могла не додуматись витягти їх зі слоїка. А сама пішла на роботу до своєї лікарні. Бо немає кому працювати, і хворим нема ніякого діла, що лікарі також хворі.

А Женик протер окуляри й поринув у спогади про те, що наснилося цієї ночі. Точніше, сон був уже вранці. Він прокидався вночі і довго не міг заснути. Нарешті ввімкнув світло, вирішив почитати Жака Деріду. Перебуваючи в жит тєвому тупику, він завжди читав «Граматологію». Відкривав грубий том на будь який сторінці і читав, читав… Чи є у світі більше десятка чоловік, здатних зрозуміти цю писанину? Чи розумів перекладач цього тексту хоча б його десяту частину?

Женик любив «Граматологію». То були сильнодіючі ліки від будь яких життєвих ран. Мама подарувала йому цю книжку, дізнавшись, що він годинами читає її біля прилавку в кни гарні. Не вагаючись, заплатила сорок гривень. Тепер він має «Граматологію». Коли ставав неспроможним читати сам текст, розглядав гарне обличчя інтелектуала номер один на звороті книги. І поступово стає краще. Аби тільки безсонної ночі між гір книжок вчасно знайти «Граматологію».

Цієї ночі «Граматологія» знайшлася напрочуд швидко - мама завбачливо поклала її на видноті. Але не знаходились окуляри. І так і не знайшлися до ранку. Він заснув після п’ятої зі світлом і з «Граматологією» на грудях. І наснилося йому - сон був дуже виразний: не каламутний, не дис пропорційний, як воно часто буває у снах, - снилося йому русяве волосся жінки на його подушці. Він іще подумав уві сні: схоже на волосся Вероніки, але подумав це спокійно, без надриву, як наяву. А потім хтось вилив на його голову і на те волосся узвар, і сушені груші, яблука і вишні попадали на постіль. Він прокинувся і довго обмацував подушки й прос тирадло, ніяк не міг повірити, що насправді вони сухі.

Вранці окуляри знайшлися легко. Не те що в очманінні безсоння. Женик протер окуляри й поринув у меланхолію.

Вероніки нема. Він міг взагалі не зустріти її. Але зустрів і втратив. Як жити далі? Невже то він накликав на неї лихо, коли з її слів писав: «Поховайте мене поряд з Вітькою, із моїм незабутнім другом, покладіть мені жовту квітку в руку».

Вероніка розповідала про свого першого хлопця Вітьку.

Це було ще до її одруження з цим… Дмитром. Вона була дитиною і була дитиною дна, дитям безодні. Її батько зай мався якимись дрібними й темними справами. Вони жили в цоколі, в кам’яниці на Подолі біля самого Дніпра. У неї була малесенька окрема кімнатка, що замикалася ізсередини, а віконце виходило на вулицю, до Дніпра. В це вікно залазив до неї Вітька. Вероніка показувала йому те вікно. Тепер на ньому жалюзі й кручені ґрати - колишній притон Івана Раєвського купив якийсь новий багатій. А тоді на тому вікні висіла вбога штора, що ховала від цікавих очей їхню з Вітькою любов. Мама Вітьки тьотя Ліда була прибираль ницею в школі, де вчилася Вероніка. Вона була хороша жінка, добра і лагідна, але Вітька народився в неї, коли вона вже була стара. Він помер від білокрів’я. Згас за один місяць.

Вони з тьотею Лідою сиділи біля його ліжка і плакали. За вікном була золота осінь, прозоре бабине літо. А Вітька помирав. Тьотя Ліда на хвилинку вийшла, бо відчула, що Вітька хоче сказати Вероніці щось дуже важливе. Він попросив її забрати пасмо в нього з чола, поцілувати його і сказав, щоб вона ходила до нього на могилу і носила йому восени жовті квіти.

Женика надзвичайно схвилювала історія кохання Веро ніки та Вітьки. Нерідко він уявляв крихітну кімнатку з вікном на набережну, де на підлозі стояли блюдечка з горіл кою для пацюків, а дірку в стіні було закладено дошкою з розкладом руху річкових трамваїв від причалу № 7. Він уявляв, як цілувалися ті діти на нікельованому ліжку, поки в інших кімнатах того колоритного помешкання дорослі пили горілку і співали непристойних пісень. Цієї осені вони їздили на Корчуватський цвинтар до Вітьки i поклали на чорний граніт жовті хризантеми. Вероніка, продавши батькове житло, найперше поставила пам’ятник у Вітьки на могилі. Вона шукала тьотю Ліду, але, мабуть, та лежить в іншому місці. А може, вона ще жива, але Вероніка жодного разу не бачила її у Вітьки на могилі. Може, вона поїхала назад на село? …А тоді була золота осінь, сяяло сонце, на чорному граніті лежали жовті квіти. І Вероніка сказала, що хотіла б одного дня спочити тут, поряд із Вітькою. Тоді він написав рядки, які накликали лихо.

Поховайте мене поряд з Вітькою,

Проженіть мою давню муку.

Покладіть мені жовту квітку В руку.

Не питайте, чому так сталось.

Наші душі у кров роздерті.

Як ми в холоді цілувались І хотіли померти!

Розпитайте холодний вітер,

А мене ні про що не питайте.

Поховайте мене поряд з Вітькою,

Поряд з Вітькою поховайте!