Розділ «Зрада ZRADA made in Ukraine»

- Не підступне і не провокаційне, і навіть не риторичне.

Ну чому, чому, чому люди зраджують? Ну скажіть мені, чому?

- Через вроджену зіпсутість… через брак належного виховання… через погані приклади зусібіч… і взагалі!..

- А от і не «взагалі»! Люди зраджують тому, що бути вірним не ви гід но! Вірність ажніяк не винагороджується в цьому світі, і особливо в Україні.

- То, по вашому, вірність можна купити за гроші, а зрада - там, де погано заплатили?

- Ні, зрада може бути й там, де заплатили добре, якщо хтось заплатить ще більше. І не обов’язково грошима.

- Панове, - озвалася барменша, - ви вже вибачте, що я втручаюся, але ви дискутуєте дуже голосно…

- Гаразд, ми будемо тихше.

- Вибачте нам.

- Вибачаю. Я бачу, вас дуже цікавлять питання вірності й зради. То запрошую вас на виставу, що почнеться тут за кілька хвилин. Чи не допомогли б ви посунути столи й стіль ці, щоб звільнити сцену?

Філософ і Зануда хутко звільнили середину невеличкої сцени і винесли двоє віденських стільців, круглий стіл і таб личку на підставці з написом «Тісна радянська кімната зразка п’ятдесятих», а самі посідали на край сцени, звісивши ноги вниз.

На сцену вийшли дві жінки. Це мати і дружина господаря дому, який от от має повернутися зі сталінських таборів.

Дружина звіряється свекрусі, як жінка жінці, що вона ні разу не зрадила коханого протягом цих шести років. А свекруха натякає: подружня вірність - це тільки дещиця з того, на що заслуговує такий незрівнянний чоловік, як її син, бо він - цвіт нації і людства загалом.

Жінка на порозі залу чи то схлипнула, чи то гмикнула, і чоловік поглянув на неї. Гарна доглянута жінка, все як нале жить: зачіска, парфуми. Ніби й нічого особливого, проте облич чя запам’ятовується. Здається, вона так само прийшла сюди не просто як глядач.

На сцену вибіг герой, на якого чекали обидві жінки. Спо чатку він обома руками пригорнув обох, а потім злився у дов гому цілунку з дружиною. Мама уважно вивчала той поцілу нок, обходячи навколо щасливого подружжя декілька разів.

Вистава подобалась, хотілося дивитися далі. Але чоловік пішов геть, бо щось у цьому спектаклі незрозуміло й боляче зачіпало його особисто. Він не міг пояснити, що саме. Жінка залишилася стояти біля дверей, а чоловік вирішив, що йому краще піти.

Знову зима, знову сніг, мряка, холоди, згорблені спини, чорні дерева. Час біжить швидко. Від дня того спектаклю минув рік. Той чоловік (його звуть Дмитро Стебелько), що стояв на порозі залу, за цей рік постарів на добрих десять літ. Не впізнати колись гарного мужнього обличчя - тепер у нього мішки під очима і глибокі борозни на обвислих, часто неголених щоках. Він сидить у себе на кухні, чує, як дзвонять у двері, і не хоче вставати відчиняти їх, бо вже другий рік ні на кого не чекає.

Подзвонили вдруге. То могли бути тільки сусіди - зби рати на похорон, хто скільки дасть. Він неохоче підвівся, рушив до дверей. На порозі стояв дід Василь із села Блюхів ки, де останній рік жила його мати і де вона тепер лежить на вбогому сільському цвинтарі. Мешканці таких глухих сіл мають доцивілізаційну звичку не користуватися послугами пошти, телефону чи телеграфу, а просто заходити, якщо треба побачити когось із родичів. Дід Василь був у Києві у невістки своєї сестри, а до нього зайшов, щоб сказати, що тре ба поставити хрест на могилі матері, бо стара не має спокою.

А разом з нею спокою не мають і нечисленні односельці: як тільки темніє, мати починає ходити селом, стукає людям у вікна i зітхає.

Він не вірив у потойбічний неспокій, але погодився щодо хреста, адже - які можуть бути питання? - могили предків треба доглядати. Із трьох синів покійної Марії Стебелько тільки він може це зробити. Середній, Володька, заробляє гроші у Сполу чених Штатах, крутиться там нелеґально, і, якби виїхав, то більше б туди не в’їхав. Він і на похорон матері не приїздив.