Розділ «6»

— Авжеж! — погодилася Цуцичок, випускаючи хмарку диму. — Як він там справляється?

Я показав великий палець.

— На всі сто! Перший рекетир на ринку — бариги стогнуть від одного тільки його погляду. — Я зробив жалісну гримасу. — Цуцичку медовий… а що, Урилов давно приїхав?

— Хвилин із п'ятнадцять, — вона пахнула сигаретою і невдоволено глянула на мене. — Слухай, я давно вже хтіла в тебе спитати… що це за звертання — Цуцичку медовий?

Я відкинувся на спинку фотеля й випустив димове кільце.

— Пояснюю! — сказав я, наглядаючи, як воно пливе до відчиненої кватирки. — З цією фразою пов'язаний один старосвітський звичай. У минулому сторіччі по всій Україні продавалися медяники у вигляді ріжних звірят, — ведмедів, котів, левів… але найбільшим попитом користувалися медові цуцики. Чому? Коли парубок уподобав собі якусь дівчину, то перш за все їхав на ярмарок і купував пряника у вигляді цуцика. Такі медяники, до речі, важили до трьох фунтів. От він приносив того медяника на вечорниці й прилюдно дарував дівчині, котра впала йому в око. І якщо дівчина приймала цей дарунок, то це означало, що вона відповідає взаємністю. А тому серед пестливих імен, якими парубки називали дівчат, — зіронька, сонечко, ягідка тощо, — було й таке наймення, як цуцичок медовий.

Цуцичок слухала, широко розплющивши очі.

— Чекай-но, — не второпала вона, — а мене чого це ти називаєш оцим самим… медяником?

Я звів плечима.

— Фраза оригінальна… подобається! Цуцичок ображено пирхнула.

— А я, — сказала вона, обертаючись до свого комп'ютера, — значить, не подобаюся! Дуже, дуже дякую… Так от, щоб ти більше не прозивав мене цуцичком медовим, ясно?

— А чого б це? — здивувавсь я.

— А ти дарував мені пряника? Та якби й дарував, то я не взяла б… так що немає чого прозивати! А то диви, хитрий який…

На столі ожив селектор.

— Оскар ще там? — озвався шеф. — Хай заходить! Я зітхнув і підвівся з фотеля.

— Слухай, то за медяником діло не стане… га, Цуцичку маленький?

Вона з цікавістю зміряла мене своїми зеленими очиськами.

— Йди вже, йди… парубок! Он шеф ніяк тебе не дочекається.

Я знову зітхнув і, загиливши двері ногою, ввалився до кабінету. За столом справді сидів шеф, а коло нього — полковник Урилов, з грубелецькою сигарою в зубах. Уздрівши мене, він вийняв сигару з рота й акуратно поклав її на край попільнички.

— Привіт, братва! — весело сказав я, підходячи до столу.