Розділ «6»

Це була величезна кімната з фіГурними панелями, й одна стіна в неї була шкляною, од чого як на долоні видно було не лише всеньку долину і ялиновий гай на її схилах, але й поле із його селищем, озером і шпичастою дзвіницею.

— Здоров, шеф! — сказав Хобот, ступаючи до чоловіка, котрий сидів у фотелі, — ось, привів його тобі…

— Здрастуй, здрастуй… друг мордастий! — озвався той і подав йому руку.

Я глянув на цього типа — й мало не вилаявся од подиву. Чоловік, який сидів коло вікна, був одним із тих політиків, чиє ім'я щодень мусується на сторінках преси, і не тільки політиком, але й депутатом парламенту, і не тільки нардепом, але й фінансовим оліГархом, котрий разом із цілою тічкою своїх поплічників тримав під контролем кілька банківських установ. Ніхто не знав, звідки він виліз і на чому зробив такі грубі гроші, — просто якоїсь гожої днини цей тип з'явився у парламенті нового скликання в якості депутата й став безцеремонно лобіювати свої власні інтереси, не турбуючись навіть про те, щоб надати цьому ділу якогось пристойного вигляду. Через рік виборці надіслали у Верховну Раду листа, де чорним по білому було написано, що депутат Гарик Бабаєв нехтує своїми обов'язками народного обранця й, відколи став нардепом, жодного разу не зустрічався з виборцями і взагалі не відвідував свій округ. Крім усього іншого, цей чоловік знаний був ще й із того, що разом з кількома такими ж магнатами організував політичну партію «Родина-красавица», куди, за статутом, вступати мали право лише дуже заможні люди. Злі язики подейкували, що наприпочатку Бабаєв хотів було назвати свою партію «Красивая мать», розуміючи під останнім словом ту ж таки «родіну», — але розумні люди порадили йому не смішити публіку.

— Так ти, значить, і є той самий Оскар? — поспитав Гарик Бабаєв, розглядаючи мене своїми світлими очима.

— Ну! — сказав я тупо.

— Молоток. Я чув про тебе, — він притис кнопку, й до кімнати увійшла юна покоївка, — в мережаному фартушку і з пляшкою віскі на таці. — Вип'єш?

— Та як сказати… — буркнув я.

Дівчина скрутила голову пляшці «Джонні Вокера» й стала розливати віскі по шклянках.

— Ну, — врочисто сказав Гарик Бабаєв, — за красивую мать!

Я лиГнув свою порцію мов собака муху й облизнувся.

— Кажуть, ти банабака замочив? — поспитався Гарик Бабаєв.

— Ну! — повторив я тупо.

— Слава Богу! Цей даг сидів мені в печінках. Уявляєш, — глянув він на Хобота, — ця бригада стала вже й мені на п'яти наступать. Заявилися в наш банк і почали ставити «дах». Їх, звичайно, викинули звідти мов паршивих котів… і що ж вони вкоїли?

— А що? — поспитав Хобот.

— Урили із калашів голову правління. Посеред білого дня в центрі міста організували щось таке, як чеченська війна! Я був на місці замаху — і не зміг дивитися, поїхав геть!.. Шість трупів, буквально перерубаних автоматними чергами, з машин зробили решето, салони залито кривлею… — й до мене: — Воював?

— За річкою! — буркнув я.

— А… то ти обстріляний боєць! Бач, Таліба ніхто не міг укоськати — одморозків як гною, а досвіду бойових дій чортма… — Гарик помовчав. — Роботою задоволений?

Я покрутив головою.

— Батя, хіба це робота!..