Розділ «6»

— Не поняв?

Я знову зробив тупе обличчя.

— Ну, що вони в ній роблять… сатанізмом займаються?

— Чого це раптом! — Хобот підозріло зиркнув на мене. — Моляться… й те, як його… сповідаються! Паски святять…

– І що, піп одпускає гріхи?

— А де він, у хріна, подінеться! Хай спробує тільки…

— А певно! — дико посміхаючись, підтакнув я. — Зразу фейса начистять…

Хобот знову глянув на мене й засопів.

— А як же ж інакше! — буркнув він по хвилі.

Я поминув селище й, скинувши газу, звернув у ялиновий гай, що густо поріс на схилах розлогої балки. Ну, ландшафт був тут мальовничий — прямовисні урвиська, з яких стирчало грубе покручене коріння, маленька річечка, що зміїлася на дні величезної долини, товсті верби, що височіли на болоті, де шелестів сухий торішній очерет… Вузька стьожка шосе бралася й бралася в діл, петляючи поміж кручами, — аж зненацька плигнула вгору, і я знову притиснув акселератор. Ще один закрут — і шосе вперлося у глухі залізні ворота біля яких стояв бецман у камуфляжі й із рацією напоготові.

— Здорово, браток! — гукнув Хобот з вікна. Бецман підніс рацію до вуст.

— Папа, я третий! Люди к тебе… Хобот с братвой, да! — У рації щось зашкабарчало. — Вас понял, запускаю.

Броньована плита воріт безгучно від'їхала вбік, поволі щезаючи в грубій цегляній стіні. Я заїхав на подвір'я і, розвернувшись, припаркувався під огорожею.

— Ну як? — глянув на мене Хобот, коли ми вилізли надвір.

Я покрутив головою. Височенний Готичний замок з лускатою покрівлею, численними вежами, нішами та статуями якихось міфічних потвор гордо височів над проваллям, впираючись шпилем просто в низьке розкошлане хмар'я. Усе тут аж кричало про тяжкий маєток і воістину великопанський розмах, — і грубі кам'яні плити, якими було встелено дворисько, і здоровецький критий басейн оддалі, в якому парувала підігріта вода, і, звичайно ж, неозора територія садиби, що захоплювала добрячий шмат ялинового лісу.

— Зброя? — перепинив нас у передпокої кощавий чолов'яга з метким пронизливим поглядом.

Я дістав з наплічної кобури парабелума й поклав на інкрустований столик. Хобот кинув поряд із моїм пістолетом свого люГера й допитливо глянув на чолов'ягу.

— За мною! — скомандував той суворо.

Ми піднялися на другий поверх, і чолов'яга делікатно стукнув кісточками пальців у різьблені двері. Хай йому дідько, подумав я, це ж морений дуб… та ці одні двері коштують не менше п'яти тисяч доларів!

— Заходьте! — звелів чолов'яга.