Розділ «6»

— … як молекулярна біологія! — підказав я.

— От-от… саме так! Нічого складного в цім немає, і все пройде як по маслу!

— Що ж, — замислено сказав Мурат, — якщо так… Значить, завтра завершуємо цю справу та й квит!

Я зітхнув і підвівся з фотеля.

— Ну, тоді до завтра! Давай свою лапу, полковнику, й не гнівайся на мене, тупого…

— Ти в мене побалакай, бугаїно! — насупився Урилов.

— Ну що ти нервуєш! — сказав я, потискаючи його долоню, холодну й тверду, мов ратиця. — Ну що ти з мене вимагаєш? Я ж вісім класів скінчив, а тоді худобу пас у колгоспі… а ти питаєш у мене якогось розуму!

— Йди вже… йди! — скривився Урилов. — Не псуй мені нерви, коняко ти одморожена!

— Ти на ринок? — поспитався Мурат, наглядаючи, як я одягаю куртку.

— Ні, до Барабаша… Завтра ж рано вставати. Переночуємо — і вперед, за орденами!

За вікном стояв пізній зимовий вечір.

— Значить, отак воно буде… — замислено сказав Барабаш, випускаючи хмарку диму. — Хрінову ж справу повісили нам на шию! І, подумати тільки, завжди ми служимо їм затичками для всяких там дірок…

Я взяв пляшку «Джонні Вокера» й поналивав у шклянки.

— Найнявся — продався! — буркнув я, ставляючи пляшку на місце. — Це скільки ми вже з тобою працюємо в «Тартарі»?

Барабаш подумав.

— З вісімдесят восьмого… — нарешті сказав він. — Ого, дванадцять років!

– І всі справи, у яких ми брали участь, були або хрінові, — почав я.

— … або дуже хрінові! — закінчив Барабаш. — Знаєш, я часом дивуюся, як це ми з тобою ще й досі живі! Я в Анголі стільки набоїв не спалив, як тут, в Україні, за мирної пори! А ці відрядження в гарячі точки? Одна Боснія чого варта була!

— А Чечня?[7] — буркнув я, відсовуючи до нього шклянку. — Коли в Грозному мене взяв омон, я й справді подумав було, що це гаплик…

— Ну, давай, — сказав Барабаш, — вип'ємо за те, щоб нам і цього разу пощастило!