Розділ «3»

Ми вискочили надвір. Сіявся легкий сріблястий сніг. Братва вилазила через діру в фасаді, й я побачив, що втрат серед них немає — нікого навіть не подряпало.

— Диви! — схопив мене за руку Групіровка. Очі його просто-таки полізли рогом. — Це що… слухай, що це за хріновина, га?!

Я крутонувся й потойбіч вулиці на засніженому газоні вздрів оту постать, котра першою впала мені в око після вибуху. Вона лежала не рухаючись, і на неї падав сніг.

— А це що за обревок? — буркнув ззаду Барабаш. — Хто це його урив, га?

Я підійшов до трупа. Праву руку йому одірвало, з грудної клітки стриміли ребра і якесь криваве шкамаття. Трохи далі, кроків за десять, валявся Гранатомет.

Я подивився на фасад, в котрому зяяла здоровезна діра, й покрутив головою.

— Щастить же тобі! — сказав я Хоботові. — В сорочці, напевне, народився, еге?

— Ти про що? Я посміхнувся.

— Цей телепень стріляв з базуки… але якогось хріна впер її в плече. Ну, його й розірвало, на хрін! От же ж бовдури трапляються на світі…

— А снаряд вдарив у простінок! — тоном знавця сказав Барабаш. — Хоч цілили простісінько в нас…

Хобот глянув на трупа й одвернувся. Групіровка поспішно відійшов убік, і його вивернуло.

— Ну й видовисько! — скривився Воркута, розглядаючи знівечене тіло.

Я знизав плечима.

— Не був ти на війні, братухо! Це хріновина… в бою не таке можна побачити! А це що, це дрібниці…

Хобот роззирнувся довкруги.

— Контрольні? — обернувсь він до мене.

— Обижаешь, начальник! — посміхнувсь я, по-блатному смикаючи лицем.

— Значить, рвемо кігті! По машинах, братва!

Ми підійшли до авт. Коли них стояли Конь із Басом. Обличчя в них були похмурі.

— Пости? — коротко спитав Хобот. Конь махнув рукою.