Розділ «Дама тіней»

Роланд наліг своєю вагою на спинку коляски поряд із Едді, і разом вони вирівняли його.

А Детта озирнулася і змовницьки підморгнула їм. Це виглядало настільки непристойно, що Едді відчув, як руки вкриваються сиротами.

— Ви знов ледь не викинули мене, — сказала вона. — Дбайте про мене краще. Я ж усього-навсього стара калічна карга, тому потурбуйтеся про мене.

І вона розреготалася, та так сильно, що ледь не луснула зі сміху.

І хоча Едді був не байдужий до її другого «я» — ладен був закохатися за той короткий час, що він провів у розмовах із нею, — він відчув, що його руки так і чешуться, аби зімкнутися в неї на горлянці й заглушити той сміх, стискати доти, доки вона не вгомониться навіки.

Вона знову зиркнула на всі боки, прочитала його думки так, наче вони були написані в нього на лобі червоним чорнилом, і зареготала ще сильніше. У погляді читався виклик. Давай, біла мордо. Ну ж бо, давай. Ти цього хочеш? То зроби це.

«Інакше кажучи, годі вже класти на спину крісло, поклади жінку, — подумав Едді. — Поклади її навіки. Цього вона й домагається. Для Детти загинути від руки білого — можливо, єдина справжня мета, яку вона має в житті».

— Ходімо, — сказав він і знову почав штовхати коляску. — Як собі хочеш, цукерочко, а ми вирушаємо в подорож узбережжям.

— Іди в сраку, — огризнулася вона.

— Сама туди йди, мала, — ввічливо відповів Едді. Стрілець ішов поряд, опустивши голову.

11

Коли, судячи з розташування сонця на небосхилі, було близько одинадцятої ранку, вони підійшли до місця, де гірська порода в багатьох місцях випиналася з-під землі. Едді зі стрільцем поснідали залишками вчорашнього полювання. Едді запропонував порцію Детті, і та знову відмовилася, заявивши, що як їм хочеться це зробити, то хай зроблять це голими руками і припинять підсовувати їй отруту. Це, сказала вона, боягузтво.

«Едді правий, — міркував стрілець. — У цієї жінки власний ланцюжок спогадів, вона його сама зробила. Вона знає все, що з нею сталося минулої ночі, навіть попри те що насправді міцно спала.

Вона переконала себе в тому, що вони принесли їй шматки м'яса, які смерділи смертю і гнилизною, дражнили її, поки самі їли солонину, запиваючи її якимось пивом із фляг. Вона була впевнена, що вони раз у раз простягали їй шматки своєї власної незіпсованої вечері, а в останню мить, коли вона готова була вп'ястися в них зубами, різко забирали — при цьому, звісно, заходячись від реготу. У світі (або принаймні в свідомості) Детти Волкер Біломазі Мудаки робили з темношкірими жінками тільки дві речі: ґвалтували їх чи насміхалися. Чи те й те одночасно».

Це було б весело, якби не було так сумно. Едді Дін востаннє бачив яловичину, коли подорожував небесним диліжансом, а Роланд, той взагалі не куштував відтоді, як з'їв останні свої запаси в'яленого м'яса — а це було ще бозна коли. Що ж до пива… він напружив пам'ять.

Талл.

У Таллі було пиво. Пиво й м'ясо.

Господи, зараз би пива. Боліло горло, і прохолода пива могла б заспокоїти той біль. Ліпше за астин зі світу Едді.

Вони відійшли подалі від Детти.

— Що, білі хлопчики вже не беруть мене в кумпанію? — прокаркала вона їм услід. — Чи вам просто хочеться потягати один одного за ті мацюпусінькі білі свічки?