Розділ «Тасуються карти»

БА-БАХ!

Роланд розплющує очі, споглядає міріади зірок, що пливуть крізь морок, і знову заплющує їх.

Він не знає, що відбувається, але гадає, що все гаразд. Колода карт все ще зсовується, і досі

Знову солодкі, смачні шматочки м'яса. Йому вже ліпше. Едді також уже краще виглядає. Aie вигляд у нього стурбований.

— Вони підбираються все ближче і ближче, — каже він. — Може, вони й потвори, але не зовсім тупі. Вони знають, що я робив і продовжую робити. Якось їм стало це відомо, і їх це зовсім не пре. Щоночі вони потроху скорочують відстань. Тож якщо ти в змозі, краще нам на світанку рушати. Інакше цей світанок стане останнім у нашому житті.

— Що? — Шепіт уже більше нагадує хрипіння — щось середнє між шепотом і нормальною мовою.

— Вони, — каже Едді, жестом показуючи на узбережжя. — Дед-е-чек, дум-е-чум і тому подібна хрінь собача. По-моєму, вони такі самі, як ми, Роланде, — люблять їсти самі й терпіти не можуть, коли їдять їх.

Раптом Роланд із жахом усвідомлює, що то були за білувато-рожеві шматочки м'яса, яким годував його Едді. Він не може говорити — огида позбавляє його навіть тих зачатків голосу, які він спромігся собі повернути. Але те, що він хоче сказати, написане в нього на обличчі, й Едді це бачить.

— А що, по-твоєму, мені залишалося робити? — Едді такий сердитий, що мало не гарчить. — Подзвонити в ресторан «Червоний омар» і замовити обід?

— Вони отруйні, — шепоче Роланд. — Ось чому…

— Еге ж, ось чому ти зараз hors de combat.[16] A я, друже мій Роланде, намагаюся не допустити, щоби ти став ще й hors d'oeuvres.[17] A щодо отрути, то гримучі змії теж отруйні, а люди ж їх їдять. М'ясо гримучої змії дуже добре на смак. Наче курятина. Я десь про це читав. Ці тварюки нагадали мені омарів, і я вирішив скористатися шансом. А що нам ще лишалося жерти? Землю? Я застрелив одну з потвор і варив її до повної готовності. Більше нічого не було. Але вони реально дуже смачні. От я і відстрілюю по одній гадині, як тільки почне сідати сонце. Поки не настане повна темрява, вони якісь в'ялі і не опираються. Я ще ні разу не бачив, щоб ти відмовився їсти.

Едді посміхається.

— Мені приємно думати, що я міг підстрелити одного з тих, що зжерли Джека. Я в захваті від того, що їм цю мерзоту. Від цього наче легшає на душі. Розумієш?

— Одне з них і мені дещо відгризло, — сичить стрілець. — Два пальці на руці, один на нозі.

— Це теж круто, — не перестає посміхатися Едді. Його обличчя бліде, схоже на акуляче… але його вигляд вже начебто не такий хворобливий, і сморід лайна та смерті, що окутував Едді саваном, теж наче починає зникати.

— Та пішов ти, — хрипко огризається стрілець.

— Що ми бачимо: Роланд демонструє бойовий запал! — кричить Едді. — Може, врешті-решт, ти і виживеш! Дог'огенький! По-моєму, це пг'ечудово!

— Виживу, — каже Роланд. Хрип знову переходить у шепіт. В горло, як і раніше, впиваються риболовні гачки.

— Точно? — Едді дивиться на нього, потім киває і відповідає на своє власне питання. — Стопудняк. Здається, ти серйозно на це налаштувався. Один раз я подумав, що ти вмираєш, а іншого разу мені здалося, що тобі вже гаплик. А тепер, схоже, ти помалу одужуєш. Антибіотики, звісно, допомагають, але мені здається, що переважно ти просто сам, власними силами видряпуєшся. Навіщо? Якого хера ти так чіпляєшся за життя на цьому сучому узбережжі?

«Вежа», — промовляє він самими губами, бо більше навіть хрипіти не подужає.