Розділ «В'язень»

«Тільки б не осічка», — похмуро подумав Роланд, знову зводячи курок. Попри безугавний лемент чайок, він почув, як плавно повернувся і клацнув змащений барабан.

16

Осічки не сталося.

17

Стрілець цілився не в голову Андоліні, а в револьвер у його руці. Він не знав, чи потрібен їм іще цей чоловік (цілком імовірно), але для Балазара він був цінним підручним, і оскільки Балазар, як і підозрював Роланд, справді виявився надзвичайно небезпечним, краще вже убезпечитися.

Його постріл влучив у ціль, і це не дивно. А от з револьвером Андоліні та з самим його власником сталося неймовірне. Роланд таке вже бачив, але лише двічі за всі ті роки, коли йому доводилося спостерігати за поєдинками чоловіків з револьверами.

«Ох і не пощастило ж тобі, приятелю», — подумав стрілець, коли Андоліні з пронизливим криком наосліп побрів до узбережжя. Кров струменіла вниз, заливаючи йому сорочку і штани. Пальці руки, яка тримала кольт «Кобра», відірвало. Револьвер — тепер це був лише нікому не потрібний шматок покрученого металу — лежав на піску.

Едді скам'янів, не ймучи віри своїм очам. Обличчя Джека Андоліні більше нікому не могло нагадати печерну людину, бо тепер він не мав обличчя. Замість нього було криваве місиво і зяяла чорна діра рота, з якої виривалися несамовиті крики.

— Боже мій, що сталося?

— Напевно, моя куля втрапила у барабан його револьвера в ту саму мить, коли він натиснув на гачок, — відповів стрілець. Його голос звучав сухо, як у професора, котрий читає лекцію з балістики в поліцейській академії. — В результаті стався вибух, що розірвав задню частину його револьвера. Гадаю, одночасно з ним розірвалися також один-два патрони.

— Застрель його, — попросив Едді. Він тремтів сильніше, ніж перед тим, і тепер уже не просто через холодне нічне повітря, вітер з моря і відсутність одягу. — Вбий його. Позбав його страждань, заради Бога…

— Вже пізно, — мовив стрілець з холодною байдужістю, що пробрала плоть Едді аж до самих кісток.

1 Едді відвернувся, але все одно не настільки швидко, аби Уникнути видива омаромонстрів, що скупчилися біля ніг Андоліні, розриваючи його черевики від «Гуччі»… із ногами всередині, звісно. З пронизливим криком конвульсивно розмахуючи перед собою руками, Андоліні впав уперед, і на нього миттю жадібно накинулися монстри. Вони жерли його живцем і весь час тривожно допитувались: «Дед-е-чек? Дид-е-чик? Дум-е-чум? Дод-е-чок?»

— Господи, — простогнав Едді. — Що ж нам тепер робити?

— Тепер ти візьмеш рівно стільки

(чортового порошку — сказав стрілець; кокаїну — почув Едді)

скільки ти обіцяв тому Балазарові. Не більше і не менше, — сказав Роланд. — І ми повернемося. — Він дивився Едді просто у вічі. — Тільки тепер я мушу піти з тобою. У власній подобі.

— Господи Ісусе, — сказав Едді. — А ти зможеш? — І одразу ж відповів на власне питання. — Звісно, зможеш. Але навіщо?

— Бо сам ти з цим не впораєшся, — відповів Роланд. — Іди сюди.

Едді озирнувся на в'юнисте кубло, що кишіло клешнястими потворами на узбережжі. Джек Андоліні йому ніколи не подобався, але все одно він відчув, як у шлунку все перевертається.