Розділ «В'язень»

Едді Дін, хай там яким нарколигою він був, насправді був твердий, мов кремінь. Генрі.це знав. Ще важливіше — це було відомо Балазарові. Саме тому йому й доручили цю справу. Більшість із них вважали, що він пішов на це тому, що був кінченим наркоманом. Він це знав, Генрі це знав, і Балазар теж. Та тільки їм із Генрі було відомо, що він зважився б, навіть якби не вживав наркотиків узагалі. Заради Генрі. Балазар не заходив аж так далеко в своїх роздумах, але до дідька Балазара.

— Ану сховай свою пукалку, ти, малий смердючий козел, — сказав Едді. — Чи хочеш, щоби Балазар прислав сюди когось зі своїх хлопців, а вони викололи тобі очі іржавим ножем?

Бліда поганка криво всміхнувся. Пістолет зник, ніби порухом чарівної палички, а замість нього з'явився маленький конверт. Він вручив його Едді.

— Жартую. Що, вже й пожартувати не можна?

— Як скажеш.

— Тоді до вечора неділі.

Він повернувся до дверей.

— Гадаю, тобі краще не поспішати.

Бліда поганка повернувся, здивовано підвівши брови.

— Думаєш, я не можу піти, якщо мені цього хочеться?

— Я думаю, що якщо ти підеш, а товар виявиться лайном, то завтра мене тут не буде. А ти опинишся у глибокій дупі.

Бліда поганка спохмурнів. Він опустився в єдине м'яке крісло в номері, а Едді тим часом відкрив конверта і висипав із нього дрібку коричневого порошку. На вигляд поганого. Едді подивився на блідого.

— Я знаю, на що це схоже, це схоже на лайно, але це тільки так здається, — сказав поганка. — Він нормальний.

Едді відірвав аркуш із блокнота, що лежав на письмовому столі, і відділив трохи коричневого порошку від купки. Підчепив пальцем і втер у піднебіння. А через секунду сплюнув у сміттєвий кошик.

— Ти хочеш здохнути? Так? Життя набридло?

— Іншого немає. — Поганка спохмурнів ще сильніше.

— У мене на завтра заброньований квиток, — сказав Едді. Це була брехня, але він сумнівався, що поганка мав змогу це перевірити. — Світові авіалінії. Я замовив його сам, на той випадок, якщо агент виявиться таким паршивцем, як ти. Та мені по фіг. Так навіть легше. Я не призначений для такої роботи.

Поганка сидів і міркував. Едді сидів, з усіх сил намагаючись не ворушитися. А ворушитися йому хотілося сильно: ковзатися і ковзати, танцювати бібоп, джайв, розчісувати подряпини і тріщати всім, що тріщить. Він навіть відчував, що його очі хочуть ковзнути назад до купки коричневого порошку, хоча й знав, що це отрута. Він прийняв дозу о десятій того ранку. Відтоді минуло стільки ж годин. Але якби він зробив бодай щось із того, що його так і поривало зробити, ситуація б змінилася. Поганка уже не просто розмірковував: він спостерігав за ним, намагаючись визначити, на скільки його вистачить.

— Може, я зумію щось роздобути, — нарешті мовив він.

— Зроби таку ласку, — відповів Едді. — Але об одинадцятій я вимикаю світло і вішаю на двері табличку «НЕ ТУРБУВАТИ». Якщо після цього в мої двері хтось постукає, я дзвоню адміністраторові й кажу: «До мене хтось хоче вдертися, пришліть охорону».