Розділ І Стрілець

Зорі над головою, теж незмінні, не мерехтіли. Мільйони світил і світів. Приголомшливі сузір'я, холодний тон усіх спектральних кольорів. На його очах фіолетовий колір неба потьмянів, поступившись місцем чорному, як смола. Під Старою Матір'ю з'явився метеорит, накреслив коротку видовищну дугу і, блимнувши, згас. Полум'я відкидало чудернацькі тіні, поки чортове зілля, повільно згоряючи, набувало нових обрисів — не ідеограми, а звичайного хреста, що викликав якесь тривожне відчуття страху своєю значущою очевидністю. Викладаючи свій хмиз, стрілець думав не про красу, а про користь, і це відбилося у його формі. Вона свідчила про чорне й біле. Вона свідчила про людину, яка вирівнює погані картини, що криво висять у дивних номерах готелів. Багаття горіло повільно, і полум'я було рівномірним, а в його розжареній серцевині танцювали примари. Стрілець цього не бачив. Поки він спав, два малюнки — мистецтво і ремесло — сплавилися в один. Завивав вітер, ця відьма, в череві якої засів рак. Час від часу капризний низхідний потік повітря здіймав вихор диму, жбурляючи його стрільцеві в обличчя, і той вдихав його. Від цього нагромаджувалися сновидіння, так само, як із якогось маленького подразника в мушлі може з часом вирости перлина. Іноді стрілець стогнав разом із вітром. Зірки дивилися на це згори так само байдуже, як споглядали вони війни, розп'яття, воскресіння. Йому б це теж сподобалося.

II

Він зійшов униз із останнього передгір'я, ведучи з собою мула, очі якого від спеки вже потьмяніли і повилазили з орбіт. Три тижні тому він проминув останнє містечко, і відтоді йому супутниками були сам лише спорожнілий тракт для диліжансів та зрідка — скупчення землянок поселян прикордоння. Земляні помешкання занепали, залишилися лише поодинокі хатини, у яких жили здебільшого прокажені й божевільні. Божевільних він вважав кращою компанією. Один із них вручив йому лісовий компас із іржостійкої сталі й попросив передати його Ісусові. Стрілець прийняв його з усією належною серйозністю і пообіцяв, що, як побачить Його, то неодмінно віддасть компаса. Він не думав, що це станеться, але все могло бути. Одного разу він уздрів тахіна — то був чоловік із головою крука — але, зачувши його привітання, незаконнонароджена істота сахнулася і втекла, викаркуючи щось подібне до слів, можливо, навіть прокльони.

Відтоді, як позаду залишилася остання хатина, минуло п'ять днів, і він почав підозрювати, що більше вже на його шляху нічого не стрінеться, аж раптом, зійшовши на вершину останнього вивітреного схилу, побачив знайомі обриси обкладеного дерном провислого даху.

Поселянин (навдивовижу молодий чоловік зі сплутаною кучмою волосся червонуватого кольору, що доходило йому майже до пояса), віддавшись пориву, заповзято прополював клапоть землі, засаджений чахлою кукурудзою. Мул хрипло заревів, і це привернуло увагу поселянина. Він підвів голову, і наступної миті лютий погляд його блакитних очей, ніби у мішень, втупився у стрільця. Поселянин був неозброєний — стрілець не помітив у нього ні стріли, ні палиці. Різко піднявши обидві руки, він похапцем привітав незнайомця, знову зігнувся в три погибелі й заходився енергійно полоти ряд кукурудзи, висаджений найближче до стіни землянки, перекидаючи через плече чортове зілля і жалюгідні кукурудзяні пагінці, що іноді траплялися під руку. Його чуприну куйовдив вітер, який зараз дув просто з пустелі. Від вітру не було ніякого захисту.

Стрілець повільно спустився схилом, ведучи мула, на спині якого булькотіли бурдюки з водою. Зупинившись на краю кукурудзяної ділянки, що мала неживий вигляд, він зробив ковток із одного бурдюка, аби виділилася слина, і сплюнув на сухий ґрунт.

— Доброго тобі врожаю.

— І тобі теж, — відповів поселянин і випростався. Чутно було, як у його спині затріщали суглоби. У погляді, яким він окинув стрільця, не було страху. Відкритий клаптик шкіри на обличчі, що прозирав між бородою і чуприною, схоже, не зачепило гниття, а очі, хоч і трохи дикі, здавалися нормальними. — Довгих днів і приємних ночей тобі, незнайомцю.

— І тобі того самого, тільки вдвічі більше.

— А це вже навряд, — відповів поселянин і уривчасто реготнув. — У мене нема нічого, крім кукурудзи і бобів. Кукурудза дармова, а от за боби тре' шось давати. Їх іноді приносить чоловік. Надовго не лишається. — Поселянин коротко розсміявся. — Боїться привидів. І людиноптаха.

— Я його бачив. Людиноптаха, тобто. Він утік од мене.

— Так, він заблукав. Каже, що шукає місце Алгул-Сьєнто, тільки іноді називає його Блакитним Раєм чи Раєм, не доберу яким. Ти про таке чув?

Стрілець похитав головою.

— Ну… він не кусається і ні на що не сподівається, то й ну його в дупу. Ти є живий чи ти є мертвий?

— Живий, — відповів стрілець. — Ти говориш зовсім як манні.

— Я трохи пробув із ними, але то було не життя для мене. Вони занадто балакучі й завжди шукають щілини у світі.

І це правда, подумав стрілець. Народ манні завжди в дорозі.

Деякий час вони мовчки споглядали один одного, а потім поселянин простягнув руку.

— Я Браун.

Стрілець відповів потиском і назвався сам. Цієї миті охлялий крук, що сидів на верхівці низького даху, обкладеного дерном, каркнув. Поселянин показав на нього швидким жестом руки.