Розділ II Придорожня станція

Придорожня станція

Цілий день у нього в голові крутився до болю знайомий дитячий віршик. Така собі зараза, що доводить до сказу, бо глумливо ігнорує будь-які накази здорового глузду покласти цьому край. Віршик був такий:

Накрапає дощик на іспанські луки

І дарує радість та, на жаль, і муки.

Всім відомо вже давно,

що наш час — це полотно,

а життя — лише та мить,

що на полотні лежить.

Ужитті все плинне, водночас незмінне,

час як білий аркуш, ти по ньому пишеш

та на білім полі ти сліди залишиш.

Є у тебе розум чи його немає —

дощик тихо падає, дощик накрапає.

Нас кохання окриляє,

Та земля не відпускає.

Літаки в грозу попали,

На Іспанію упали.

У останньому рядку було слово «літаки», значення якого стрілець не знав, — зате добре розумів, чому цей віршик сплив У його пам'яті. Йому весь час снилася його кімната у замку і мама, яка наспівувала йому цю пісеньку, коли він з поважним виглядом лежав у ліжечку біля вікна з різнобарвними скляними вітражами. То була не колискова на добраніч (бо ж хлопчики, народжені для Високої Мови, мусили стрічати темряву на самоті), а пісня, яку мати співала йому перед денним сном. Він пригадував гнітюче світло дощового дня, що мерехтіло веселками на простьобаній клаптевій ковдрі, відчував холодне повітря кімнати й сильне тепло від ковдр, любов до матері та її кармінні вуста, нав'язливу мелодію безглуздої пісеньки і материн голос.

А тепер, поки він чвалав дорогою, надокучливі рядки знову й знову спливали у пам'яті. Доводили до сказу, крутилися в голові, наче собака, який ловить себе за хвіст. Вода закінчилася, і він розумів, що, ймовірніше за все, приречений на смерть. Йому ніколи не спадало на думку, що до цього може дійти, і він був пригнічений. Відколи настав полудень, він більше дивився під ноги, ніж уперед. На цих просторах навіть чортове зілля не росло як слід, лише поодинокі чахлі, жовтаві кущики витикалися з-під землі. Подекуди сланцева поверхня розпалася, перетворившись на звичайні камінці. Гори не стали помітно ближчими, хоча й минуло вже шістнадцять днів відтоді, як він залишив позаду хатину останнього поселенця, напівбожевільного-напівнормального молодого чоловіка, на краю пустелі. У селянина був птах, пригадав стрілець, але ім'я птаха стерлося з пам'яті.