Розділ «АКАЛЛАБЕТ»

Спершу Король не погоджувався на це, бо вірив, що достатки його дому пов’язані з Деревом, як те й передрік Тар-Палантір. Отак у глупоті своїй той, хто нині ненавидів елдарів і валарів, намарне чіплявся за тінь давньої васальної залежності Нуменору. Та коли Аманділ почув поголос про зловісні Сауронові наміри, біль протнув його серце, він-бо знав, що, врешті-решт, Саурон таки доможеться свого. Відтак він бесідував із Еленділом і його синами, пригадавши їм сказання про Дерева Валінору; й Ісілдур, не мовивши ні слова, вийшов у ніч і здійснив подвиг, який згодом зробив його знаменитим. Він одинцем і замаскувавшись пробрався в Арменелос, до королівських дворів, куди на ту пору вхід Вірним було заборонено, й дістався до того місця, де було Дерево і куди, за розпорядженням Саурона, не допускали нікого, а Дерево вдень і вночі стерегли підлеглі йому охоронці. На той час Німлот потьмянів і не квітував, бо надворі стояла пізня осінь і зима була вже не за горами; Ісілдур же пройшов повз охоронців і, зірвавши з Дерева єдиний плід, що висів на ньому, повернувся, щоби піти. Проте охоронці здійняли тривогу й напали на нього, і він, отримавши чимало поранень, пробив собі шлях до відступу й урятувався, а позаяк Ісілдур замаскувався, то жодна жива душа не довідалася, хто наважився торкнутися Дерева. Тим часом Ісілдур заледве дістався назад до Роменни і встиг вручити плід Аманділові, доки ще сили не покинули його. Тоді плід потайки посадили, й Аманділ благословив його, а навесні з землі пробився пагінець і випустив бруньки. А щойно на ньому розкрився перший листочок, Ісілдур, який довго лежав при смерті, ожив, і рани вже йому не докучали.

І зроблено це було саме вчасно, бо після нападу Король поступився Сауронові та зрубав Біле Дерево, остаточно зрікшись вірності своїх праотців. А Саурон став призвідником того, що посеред нуменорського міста Арменелоса Золотого звели могутній храм у формі кола при основі, зі стінами сорок ліктів завтовшки, а ширина основи його становила чотириста ліктів у перерізі через центр, а стіни здіймалися на чотириста ліктів над землею, увінчуючись велетенським куполом. Купол той був цілий покритий сріблом і, сяючи на сонці, здіймався так високо, що світло його було помітно здалеку; та небавом світло потьмяніло, а срібло зробилося чорним. Адже посеред храму стояв огненний вівтар, а на самісінькій вершині купола була вентиляційна башта, звідки виривався густий дим. Перше полум’я на тім вівтарі Саурон розпалив із порубаної деревини Німлота, і, потріскуючи, вона згоріла дотла; людей же здивувало, що чад, який здійнявся від неї, перетворився на хмару, яка сім днів оповивала землю й аж потім поволі рушила на захід.

Відтоді вогонь і дим там не переводилися, бо Сауронова влада день при дні розросталася, й у тому храмі, проливаючи кров, катуючи та чинячи страхітливу скверну, люди приносили офіру Мелкорові, щоби він звільнив їх од Смерті. Найчастіше жертв вони вибирали з-поміж Вірних, але ніколи відкрито не оскаржували їхнього невшановування Мелкора, Дарителя Свободи, а звинувачували натомість у ненависті до Короля й у бунтарстві чи у змові проти їхнього роду, у вигадуванні брехні й отрут. Обвинувачення ті були головно фальшиві; та гіркі то були часи, а ненависть породжує ненависть.

Проте, незважаючи на все, Смерть не полишила тієї землі, а радше стала приходити раніше й частіше в різних жахливих личинах. Адже якщо колись люди повільно старіли й, остаточно стомившись од світу, засинали, щоби не прокинутися, то тепер на них напосілися шаленство та хвороби; і ще вони боялися помирати й іти в пітьму — королівство нововизнаного володаря, — тож в агонії проклинали самих себе. Люди в ту пору взялися за зброю і вбивали одні одних за найменшого приводу; вони-бо стали вельми запальні, а Саурон або ті, кого він привернув до себе, ходили по всіх усюдах і налаштовували людей проти людей, так що народ почав нарікати на Короля та володарів і взагалі на будь-кого, хто мав те, чого не було в іншого; а можновладці жорстоко мстилися.

Проте нуменорцям тривалий час видавалося, ніби вони процвітають і якщо й не стали щасливішими, то принаймні зміцніли, а багатії надбали ще більше багатства. Бо з допомогою Саурона та його порад вони примножили статки, винайшли механізми і будували щоразу більші кораблі. Тепер, вельможні та добре озброєні, припливали до Середзем’я вже не як підношувачі дарів і навіть не як правителі, а як нещадні завойовники. Дунедайни цькували людей Середзем’я, відбирали їхнє майно, а самих їх перетворювали на рабів, котрих чимало по-звірячому вбили на своїх вівтарях. Люди боялися їх, позаяк у власних фортецях ті вибудовували тогочасні храми та гробниці, тож спогад про добрих прадавніх королів щез зі світу, затьмарений багатьма жахливими переказами.

Так Ар-Фаразон, Король Зоряної Землі, перетворився на наймогутнішого тирана, котрий лише жив у світі з часів владарювання Морґота, хоча насправді з-поза його престолу всім правував Саурон. Минали роки, а тим часом дні Короля танули, він відчув наближення тіні смерті, тож його охопили страх і гнів. І настала та година, до якої Саурон давно готувався і якої довго чекав. Він звернувся до Короля, кажучи, що сила його нині така велика, що він міг би подумати про те, щоби підкорити все своїй волі й не дослухатися ні до чиїх наказів чи заборон.

Саурон мовив:

— Валари посіли ту землю, де немає смерті, й збрехали тобі щодо цього, приховавши її якомога надійніше, бо в пожадливості своїй боялися, щоби Королі Людей не вибороли в них безсмертного краю та не правували там замість них. І хоча, без сумніву, дар нескінченного життя призначено не всім, а тільки достойникам, людям могутнім, гордим, із величним родоводом, але вельми несправедливо приховувати цей справедливо належний йому дар від Короля Королів, Ар-Фаразона, наймогутнішого з-поміж синів Землі, з котрим годен, а може — й ні, зрівнятися хіба що сам Манве. А втім, великі королі не терплять відмов, а самі беруть те, що їм належить.

Тоді Ар-Фаразон, утративши глузд і перебуваючи в тіні смерті, бо життя його добігало кінця, прислухався до Саурона і почав виношувати в серці думу, як би то розв’язати війну з валарами. Довго він мислив про це, не висловлюючись уголос, а все ж задум його не вдалося приховати від усіх. Аманділ, довідавшись про наміри Короля, збентежився та неабияк перелякався, він-бо знав, що люди не спроможні здолати валарів у війні, й коли не зупинити цю війну, то світ буде знищено. Тому він покликав сина свого Еленділа і сказав йому:

— Чорні ці дні, і для людей немає надії, бо Вірних аж надто мало. Тож я задумав скористатися тим, чим праотець наш Еаренділ скористався в давнину: поплисти на Захід — є заборона чи нема її — та побесідувати з валарами, навіть із самим Манве, якщо вдасться, і благати їх про допомогу, доки ще не все втрачено.

— Виходить, ти хочеш зрадити Короля? — мовив Еленділ. — Ти ж бо добре знаєш, які звинувачення нам висувають, називаючи запроданцями та шпигунами, і що дотепер вони були неправдиві.

— Якщо мені спало на думку, що Манве потребує такого гінця, — відповів Аманділ, — то я зраджу Короля. Бо є лиш одна відданість, од якої серцю людини не гоже відступатися за жодних обставин. Милосердя до людей і позбавлення від Саурона Обманника проситиму я, адже бодай кілька нас таки залишилося вірними. Що ж до Заборони, то я особисто зазнаю покарання за її порушення, щоби тільки цілий мій народ не стягнув на себе провину.

— А що ж, батьку, гадаєш, спіткає тих із твого дому, хто залишиться тут, коли про вчинок твій стане відомо?

— Про нього не повинно стати відомо, — сказав Аманділ. — Я потайки приготуюся до від’їзду й відпливу на схід, куди човни з наших гаваней відпливають щодня. А потому, щойно дозволять вітер і провидіння, попливу у зворотний бік, через південь або північ, знову на захід, і шукатиму те, що прагну знайти. Тобі ж, сину мій, і твоїм людям я раджу приготувати інші човни і поскладати на них усі ті речі, з якими ваші серця розлучитися не спроможні, а коли човни будуть готові, ти повинен розміститись у гавані Роменна і про людське око вдати, ніби маєш намір, коли настане слушний час, відплисти вслід за мною на схід. Аманділа наш коронований родич уже не цінує так високо, як колись, тож і не тужитиме довго, коли ми вирішимо поїхати геть, на деякий час чи й назавжди. Та нехай не знає, що ти хочеш узяти багато людей, бо це його стривожить через війну, що її він тепер замишляє і для якої йому потрібно буде якомога більше військової сили. Розшукай Вірних, котрі достеменно залишилися відданими, і нехай вони потайки приєднаються до тебе, коли схочуть плисти з тобою і брати участь у твоєму задумі.

— І що ж то за задум? — запитав Еленділ.

— Не втручатись у війну і спостерігати, — відказав Аманділ. — Доки я не повернуся, понад те нічого сказати не можу. Та найімовірніше, що ви тікатимете з Зоряної Землі без провідної зорі, бо земля ця осквернена. Тоді ви втратите все, що любили, і ще за життя пізнаєте смак смерті, шукаючи деінде сторони, до якої би пристати у вигнанні. На сході чи на заході — те єдиним валарам відомо.

Відтак Аманділ попрощався з усіма домочадцями, немовби той, хто збирається помирати.

— Бо, — мовив він, — цілком може статися так, що вже ніколи мене не побачите і що я не подам вам такого знаку, як подав колись давно Еаренділ. Але будьте завжди напоготові, бо кінець знаного нами світу вже не за горами.

Кажуть, що Аманділ вирушив у плавання поночі на малому суденці, і спершу він плинув на схід, а потому розвернувся і подався на захід. Він узяв із собою трьох служників, дорогих його серцю, й ніколи вже в цьому світі не подали вони про себе вісті ні словом, ані знаком, і жодна легенда чи переказ не оповідає про їхню долю. Ніяке посольство не спромоглося б удруге порятувати людей, і для зради Нуменору не існувало легкого прощення.

Еленділ же зробив усе так, як наказував батько, і його човни відпливли від східного узбережжя тієї землі; Вірні вирядили на них своїх дружин і дітей, родинні реліквії та величезні запаси золота. Було там чимало прекрасних і могутніх речей, що їх створили нуменорці в час мудрості: чаш і коштовностей, скрижалей премудрості з ясно-червоними та чорними написами. А ще мали вони Сім Каменів — подарунок елдарів, — а на човні Ісілдура перевозили під охороною молоде деревце, нащадок Німлота Прекрасного. Тож Еленділ був напоготові, не втручався в лиходійства тих днів і щомиті чекав знаку, який так і не з’явився. Тоді він потайки поплив до західних узбереж, вглядаючись у море, і скорбота й туга охопили його, бо він дуже любив свого батька. Та не побачив нічого, крім Ар-Фаразонового флоту, що збирався в західних гаванях.