Розділ «АКАЛЛАБЕТ»

Еленділи ж мешкали головно в західних областях Нуменору; проте Ар-Ґімілзор наказав усім причетним до них, котрих зумів викрити, переселитись із заходу на схід країни, де за ними пильно наглядали. Тож основне поселення Вірних згодом було поблизу порту Роменна, звідки чимало їх вирушило у плавання до Середзем’я, прагнучи дістатися північних узбереж, де досі можна було побесідувати з елдарами в королівстві Ґіл-ґалада. Королі про це знали, та не перешкоджали, позаяк еленділи покидали їхню землю і не повертались, а вони бажали остаточно покласти край дружбі між власним народом і елдарами з Ерессеа, котрих називали Шпигунами Валарів, бо ж самі прагнули приховати свої вчинки та наміри від Володарів Заходу. Втім, Манве знав про всі їхні дії, і валари гнівалися на Королів Нуменору, і не дораджували та не захищали їх більше; а човни з Ерессеа ніколи вже не припливали з заходу, і покинутими стояли гавані Андуніе.

Володарі Андуніе були найповажнішими після королівського дому, бо вони, походячи від Сильмаріен, доньки Тар-Еленділа, четвертого короля Нуменору, належали до роду Елроса. І були ті володарі вірними королям і шанували їх; і Володар Андуніе неодмінно був серед головних радників Скіпетра. Та вони ж від початку почували особливу любов до елдарів і шану до валарів, і, коли Тінь розрослася, помагали Вірним, як могли. Проте довгий час не викривали своїх справжніх переконань, намагаючись радше мудрими порадами змінити серця володарів Скіпетра.

І жила поміж них славна своєю красою володарка Інзілбет, чиєю матір’ю була Ліндоріе, сестра Еарендура, Володаря Андуніе за часів правління Ар-Сакалтора, батька Ар-Ґімілзора. Ґімілзор узяв її за дружину, хоча їй це й не вельми подобалося, бо, навчена матір’ю, в душі вона почувалася однією з Вірних; але королі та їхні сини стали пихатими і не терпіли, коли хтось суперечив їхнім забаганкам. Між Ар-Ґімілзором та його королевою, як і між їхніми синами, не було любові. Старший, Інзіладун, духом і тілом нагадував матір, а от менший, Ґімілхад, удався в батька, тільки виявився ще гордовитішим і свавільнішим, аніж той. Саме йому, а не старшому сину, віддав би Ар-Ґімілзор скіпетра, якби це дозволяли закони.

Та коли володіння скіпетром перейшло до Інзіладуна, він знову, як колишні правителі, прибрав собі титул ельфійською мовою, нарікшись Тар-Палантіром, адже був далекоглядний очима та розумом, і навіть ненависники боялися його слів, мовби слів правдовидця. Він на деякий час облишив Вірних у спокої та знову в належну пору ходив до Святилища Еру на Менелтармі, чого зрікся Ар-Ґімілзор. Інзіладун шанобливо доглядав Біле Дерево і передрік, що з загибеллю Дерева обірветься також і рід Королів. Але його запізніла покута не вгамувала гніву валарів на образливе зухвальство його вітців, у якому більша частина народу таки не розкаялась. І Ґімілхад, дужий та непокірний, очолив тих, кого називали Людьми Короля, і виступав проти волі брата так відкрито, як тільки йому дозволяла сміливість, але більше — потайки. Тож дні правління Тар-Палантіра затьмарило горе, він проводив чимало часу на заході, й там частенько піднімався на вежу Короля Мінастіра, що на пагорбі Оромет поблизу Андуніе, і звідти тужливо позирав на захід, сподіваючись, можливо, побачити на морі якесь вітрило. Проте жоден човен із Заходу вже ніколи не припливав до Нуменору, й Аваллоне заволокло хмарами.

І от Ґімілхад помер за два роки до двохсотліття (це для нащадка Елроса, навіть у час занепаду, вважалося ранньою смертю), проте Королю це не принесло спокою. Бо Фаразон, син Ґімілхада, виявився навіть більш невгамовним і жадібним до багатства та влади, ніж був його батько. Він часто подорожував за межами рідної землі, ватагуючи під час воєн, які нуменорці в ту пору вели в Середзем’ї, бо прагнули розширити владу над людьми, і так на суші й на морі зажив слави великого капітана. Тому-то, коли, дізнавшись про батькову смерть, Фаразон повернувся до Нуменору, людські серця потяглися до нього: він-бо привіз із собою незлічене багатство і певний час не скупився на подарунки.

І трапилося так, що Тар-Палантір стомився від горя і помер. Синів у нього не було, тільки одна донька, котру він ельфійською мовою назвав Міріель; саме до неї тепер іменем права та за нуменорськими законами перейшов скіпетр. Але Фаразон силоміць узяв її за дружину, вчинивши цим зло, тим паче, що нуменорські закони навіть членам королівського дому не дозволяли вступати у шлюб, якщо вони доводились одне одному ближчими родичами, ніж у третьому коліні. Та щойно вони одружилися, він заволодів скіпетром, прибравши титул Ар-Фаразон (Тар-Каліон — ельфійською мовою) і змінивши ймення королеви на Ар-Зімрафель.

Ар-Фаразон Золотий був наймогутніший і найпихатіший із усіх, кому доводилося тримати в руках Скіпетр Морських Королів із часів заснування Нуменору, а звідтоді нуменорцями правували двадцять і чотири Королі та Королеви, котрі на ту пору вже спочилй у глибоких усипальницях під горою Менелтармою, покоячись на золотих ложах.

І, сидячи на карбованому троні в місті Арменелосі у пишноті свого можновладця, він думав темну думу, помишляючи про війну. Бо в Середзем’ї Король довідався про міць Сауронового володіння та про його ненависть до Вестернесу. Тепер же до нього прибули керманичі кораблів і капітани, котрі повернулися зі сходу, та сповістили, що, відколи Ар-Фаразон покинув Середзем’я, Саурон вивів війська й напосівся на міста поблизу узбережжя, і нарікся Королем Людей, і оголосив про намір відтіснити нуменорців у море й навіть знищити Нуменор, якщо вдасться.

Вельми розлютився Ар-Фаразон, почувши такі вісті, а оскільки він довго роздумував потайки, серце його переповнило прагнення необмеженої влади й одноосібного панування його волі. Тож він твердо постановив, що — без поради валарів і покладаючись лише на власну мудрість — претендуватиме на титул Короля Людей і примусить Саурона стати його васалом та слугою; бо в погорді своїй гадав, що не з’явиться на світі жодного короля, такого могутнього, щоби кинути виклик Спадкоємцеві Еаренділа. Тому в той час Ар-Фаразон почав кувати величезні запаси зброї, і збудував чимало військових кораблів, і спорядив їх; а щойно все було готове — разом із власним воїнством сам відплив на Схід.

І люди побачили, як його вітрила виринають із заходу сонця, наче забарвлені ясно-червоним, і сяють червленим золотом, і на мешканців узбереж зійшов страх, і вони втекли аж ген далеко. А флот нарешті дістався до місцини, званої Умбар, де була могутня нуменорська нерукотворна гавань. Порожні та мовчазні лежали довколишні землі, коли Король Моря крокував Середзем’ям. Сім днів мандрував він зі стягом і сурмами, й дійшов до пагорба, й піднявся нагору, й установив там шатро і трон; він розташувався в центрі того краю, а намети його вояків, блакитні, золоті й білі, розмістилися довкола, мовби поле гінких квітів. Потому Ар-Фаразон вислав герольдів, наказавши Сауронові постати перед ним і присягнути йому на вірність.

І Саурон прийшов. Прийшов із самої вежі Барад-дур і не запропонував мірятися силами. Він-бо збагнув, що влада та могутність Короля Морів перевершували всі чутки про них, тож не дуже вірив, що навіть найвеличніші його прислужники зможуть їм протистояти, і побачив, що не настав іще час, аби підкорити своїй волі дунедайнів. А Саурон був майстром, вельми вправним у досягненні бажаного підступом там, де могло не бути користі від сили. Тож він принизився перед Ар-Фаразоном і вдався до красномовства; і людей здивували його позірно гарні та мудрі слова.

Проте Ар-Фаразона тоді не вдалось обдурити, і Королю спало на думку, що, аби ще більше впокорити Саурона та змусити дотримати обітницю васальної вірності, його слід привезти в Нуменор і зоставити там заручником за себе й усіх його слуг у Середзем’ї. На це Саурон погодився, мовби з принуки, та в потаємних думках радо прийняв таку пропозицію, бо вона збігалася з його бажанням. І Саурон переплив через море, і поглянув на нуменорську землю та на місто Арменелос у дні слави, і був вражений, а у глибині його серця помножилися заздрість і ненависть.

Відтак не минуло і трьох років, як хитрий розум, язик і сила прихованої волі призвели до того, що Саурона вже допускали на таємні наради Короля, бо солодкі, наче мед, лестощі повсякчас злітали з його уст, й він знав чимало речей, про які люди в той час не відали. А бачачи ласку, якої Саурон сподобився в їхнього володаря, всі радники почали й собі леститися до нього, крім одного-єдиного — Аманділа, володаря Андуніе. Тоді поволі країна їхня змінилася, й у серця ельфодрузів прокралася гірка тривога, і багато хто зі страху відступився від своїх переконань, а ті, хто не відступився, хоч і продовжували називатися Вірними, від ворогів отримали прізвисько повстанців. Тепер-бо, коли люди слухали його, Саурон багатьма аргументами заперечував усе, чого їх навчили валари, і змусив людей думати, що у світі, на сході й навіть на заході, лежить багато морів і багато земель, які вони можуть завоювати, здобувши небачені багатства. І ще, якщо б їм вдалося, зрештою, дістатися до краю земель і морів, то поза всім тим лежатиме Прадавня Темрява.

— З неї було створено світ. І єдина тільки Темрява варта поклоніння, і Володар її зможе ще сотворити інші світи й подарувати їх тим, котрі служать йому, так що примноженню їхньої влади не буде кінця.

I Ар-Фаразон сказав:

— Хто є Володарем Темряви?

Тоді Саурон бесідував із Королем за замкненими дверима і збрехав, мовивши:

— Це той, чийого ймення нині не згадують, адже валари обдурили тебе щодо нього, запропонувавши натомість ім’я Еру — примари, вигаданої за примхою їхніх сердець, — прагнучи, щоби люди служили тільки їм. Валари — оракули цього Еру, який говорить лише те, що вони захочуть. Але їхній справжній повелитель іще переможе і позбавить тебе від цієї примари, а ім’я йому — Мелкор, Володар Усього, Даритель Свободи; він зробить тебе сильнішим, аніж вони.

Після того Король Ар-Фаразон знову навернувся до поклоніння Тьмі та Володареві її Мелкору, попервах потайки, а незабаром і відкрито, перед лицем народу, більшість якого наслідувала його приклад. Але, як уже мовлено, в Роменні та поближніх землях усе ще жили вцілілі Вірні, а дещицю інших було розкидано по краю. Проводирем, від котрого всі вони сподівалися керівництва та мужності в лихі часи, був Аманділ, радник Короля. Аманділ мав сина Еленділа й онуків Ісілдура та Анаріона, які тоді ще, за численням Нуменору, були юними. Аманділ та Еленділ були видатними морськими капітанами і походили з роду Елроса Тар-Міньятура, хоч і не з правлячого дому, якому належали корона та престол у місті Арменелосі. У дні спільної юності Аманділ був любий Фаразонові й, незважаючи на те, що належав до ельфодрузів, зоставався серед його радників аж до приходу Саурона. Тепер же його звільнили, позаяк Саурон ненавидів володаря Андуніе понад усіх інших нуменорців. Однак Аманділ був такий шляхетний і такий могутній морський капітан, що чимало людей і досі дуже шанувало його, тож ані Король, ані Саурон поки що не насмілювалися схопити його.

Тому Аманділ відбув до Роменни і закликав інших, чиїй вірності довіряв, також приїхати туди потайки, остерігаючись швидкого росту зла та почуваючи, що ельфодрузі тепер у небезпеці. Так воно й сталося. Бо Менелтарму в ту пору було остаточно занедбано, і хоча навіть сам Саурон не зважувався осквернити вершину, проте Король під страхом смертної кари не дозволяв жодному підніматися туди, навіть тим із Вірних, у чиїх серцях і досі жив Ілуватар. Саурон підбурив Короля зрізати Біле Дерево — Прекрасний Німлот, — що росло в його дворах, бо воно нагадувало про елдарів і про світло Валінору.